Стадії політичного процесу. Політико-правові основи класифікації.
З іншого ж боку, це, так би мовити, не стільки чисто політологічний, а радше політико-правовий аналіз. У даному випадку йдеться про те, що відтворення інститутів політичної системи, а також реалізація загальних принципів, які покладаються в основу їх функціонування, завжди відбувається на основі чинної в державі законодавчої бази. Тобто на даній стадії політичного процесу право, як відзначає В. Лазарєв, перетворюється на нормативну основу функціонування всіх елементів політичної системи [18].
Щоби продемонструвати, в якій спосіб загальні принципи функціонування і відтворення інститутів політичної системи, закладені на першій стадії політичного процесу, набувають свого виразу в чинному законодавстві, можна продовжити розгляд інституту виборів.Справді, якщо на конституційному рівні (тобто на першій стадії політичного процесу, якою є конституювання політичної системи) зустрічаємо тільки перелік та загальне визначення цих принципів, то в окремих законах знаходимо вже норми, які надають їм правової конкретності та політичної реальності. Зокрема, в статтях 2 – 10 Закону України “Про вибори народних депутатів України” від 18 жовтня 2001 знаходимо не лише чітку юридичну дефініцію таких принципів проведення виборів, як загальність, рівність, таємність, особистісність голосування, але й безпосереднє визначення: а) засад виборчого процесу (законність та заборона незаконного втручання будь-кого у виборчий процес; політичний плюралізм (багатопартійність); гласність і відкритість виборчого процесу; рівність прав партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу; рівність усіх кандидатів у депутати; свобода передвиборчої агітації, рівні можливості доступу до засобів масової інформації; неупередженість до партій (блоків), кандидатів у депутати з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб та керівників підприємств, установ і організацій); б) основних етапів виборчого процесу (складання списків виборців; утворення одномандатних округів; утворення виборчих дільниць; утворення виборчих комісій; висування та реєстрація кандидатів у депутати, включених до виборчих списків партій (блоків) у багатомандатному окрузі, та кандидатів у депутати в одномандатних округах; проведення передвиборчої агітації; голосування; підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів депутатів; реєстрація обраних депутатів).
При цьому особливу увагу варто зосередити на тому, що в ході відтворення базових компонентів політичної системи відтворюються ще й загальні її ознаки. Аби пояснити важливість цієї тези, згадаймо, що політичні системи не є своєрідними “законсервованими” політико-правовими утвореннями, які після закінчення першого етапу продовжують існувати у своєму первинному вигляді і зберігати “первинну форму”. Зовсім ні. Політичні системи змінюються, змінюються і їх складові елементи. Однак головною метою будь-якої політичної системи є пошук такої політичної стратегії розвитку, яка б дозволила їй залишатися стабільною і не змінювати свого типу. Стосовно демократичної політичної системи це означає, що, попри будь-які зміни в суспільстві та суспільних відносинах, а також в функціонуванні основних політико-правових інститутів, вона має зберігати свою демократичну сутність і форму. Саме тому цінність процесу відтворення елементів (інститутів) політичної системи полягає не стільки в тому, аби вони підтримували власне існування, але в тому, щоб у ході їх відтворення відбувалось відтворення основних ознак, які виступають основою загальної класифікації політичних систем. Інакше кажучи, важливість проведення демократичних виборів обумовлюється, перш за все, тим, що тільки у цьому випадку політична система, де відбувається виборчий процес, може бути окреслена як демократична.
Третьою структурною стадією політичного процесу, якій має бути приділено серйозну наукову увагу, є прийняття і виконання політичних, чи, як їх ще називають, політико-управлінських рішень. Нині з усіх стадій політичного процесу ця стадія є найбільш дослідженою (тому зараз ми зазначимо лише найважливіші моменти, які її стосуються).
Тут слід послатися не лише на змістовні розробки в галузі політичної теорії, але й на цікаві дослідження вітчизняних та зарубіжних юристів. Стосовно політичної теорії, необхідно відзначити, що стадія прийняття політичних рішень трактується, як правило, у формі послідовності дій політичних суб’єктів, які реалізуються в такому порядку: виявлення та визначення політичної проблеми (завдання); аналіз умов і можливостей його розв’язання; формування “дерева цілей” і визначення серед них першочергових; вибір можливих альтернативних варіантів дій щодо їх реалізації у відповідності до принципів, цінностей і норм, прийнятих даним політичним суб’єктом; аналіз альтернатив з точки зору можливих ускладнень практичного здійснення політичних рішень; вибір оптимального сценарію політичних дій і відповідних засобів. Причому стадія прийняття політичних рішень може досліджуватися з двох точок зору. По-перше, це нормативістській підхід, коли процес визначається як раціональний вибір політичних цілей в складних (чи проблемних) ситуаціях. А, по-друге, це біхевіористська теорія, яка розглядає процес прийняття політичних рішень як специфічний тип взаємодії політичних суб’єктів, орієнтованої на досягнення тих чи інших політичних цілей.Що ж до вивчення стадії прийняття політичних рішень в юридичній науці, то тут наголос робиться насамперед на проблемі правового регулювання політичного управління, здійснюваного органами державної влади. Так, скажімо, В. Козабенко вважає, що основними напрямками правового забезпечення ефективного процесу прийняття політико-управлінських рішень має бути: розробка правових механізмів реалізації державної політики, встановлення правових основ економічної, соціальної, господарської діяльності, створення нормативної бази для ефективного управління, забезпечення і реалізація прав та обов’язків суб’єктів управління, здійснення державного контролю і нагляду за реалізацією належного перебігу процесу прийняття управлінських рішень [19].