Стадії політичного процесу. Політико-правові основи класифікації.
Хоча в сучасній політичній науці можна зустріти і прямо протилежний підхід до визначення стадій, який засновується на тому, що ключовим моментом будь-якого політичного процесу – і, відповідно, його центральною стадією – є прийняття політичного рішення. Тому прибічники цієї класифікації стадій політичного процесу фактично обґрунтовують двочленну теоретичну модель, коли весь політичний процес розпадається на дві основні фази (чи два основні етапи), якими є: а) підготовчий процес (нагромадження та переробка інформації про стан тієї чи іншої системи, того чи іншого об’єкту, відносно якого приймається політичне рішення [5]), і б) процес реалізації прийнятих політичних рішень (який включає в себе організацію виконання рішень; перевірку досягнення мети і якості виконання рішень; виявлення допущених відхилень; коригування змісту і методів діяльності системи державних органів та правових норм; перевірку, пов’язану з оцінкою реального впливу політичних інститутів і норм на хід політичних процесів) [6].
Безумовно, така методологія дослідження політичного процесу дозволяє зняти проблему його загальної структуризації та визначення його основних (чи найважливіших) стадій. Але водночас не можна не вказати й на ряд суттєвих вад зазначеного підходу. На нашу думку, головна з них полягає в тому, що така модель стадій політичного процесу дещо розриває зв’язок, який існує між поняттями “політичного процесу” і “політичної системи”, оскільки такі суттєві для розвитку політичної системи моменти, як її конституювання, трансформація, відтворення базових компонентів та інститутів, розчиняються в незліченній кількості політичних рішень і не можуть бути представлені на теоретичному рівні як цілісні процеси. Таке ж зауваження можна адресувати й тим науковцям, які, обґрунтовуючи доцільність введення в ужиток загального поняття політичного процесу, тлумачать його як сукупність окремих політичних кампаній, що проводяться суб’єктами політичного процесу з метою реалізації своїх стратегічних і тактичних цілей. Справді, такі дії суттєво впливають на політичне життя суспільства, сприяють вирішенню актуальних проблем тощо. Однак замикання поняття політичного процесу на таких політичних кампаніях (незалежно від того, йдеться про вивірення політичного курсу, чи реалізацію окремих програм політичного, соціально-економічного, культурного розвитку, чи будь-що інше) неминуче призводить до того, що на загальному науково-теоретичному рівні ми маємо справу не стільки з “політичним процесом”, скільки з “політичними процесами”.
Тому, прагнучи надати цілісної характеристики стадіям політичного процесу, а також основним політико-правовим чинникам, які супроводжують реалізацію кожної з них, варто все ж розпочинати не з поняття політичного рішення, а з такого першопочаткового факту, яким є формування політичної системи. Маємо на увазі насамперед діяльність певної спільноти людей, спрямовану на інтеграцію їх спільних інтересів навколо визначеної цілі, яка досягається в ході діяльності політичних інститутів (центральним з яких є держава чи, точніше, інститут державної влади).
В класичних історико-політологічних працях цей процес асоціюється переважно з виникненням держави, утворенням громадянського суспільства (як організованої системи інтересів окремих громадян та їх груп, що діють самостійно і в межах закону [7]) і становленням апарату державної влади. Так, говорячи про перехід від природного типу існування людської спільноти до політичної, а також про започаткування того, що може бути окреслено поняттям “політичний процес”, Т. Гоббс вказує на пошук такої влади, яка б “була спроможна захистити спільноту від зовнішніх ворогів та від несправедливості, яку люди можуть чинити одне одному” [8]. При цьому результатом цього пошуку стає не лише утворення держави (адже тільки нею не може бути вичерпано зміст політичної системи), але й укладання загальної угоди щодо прав і обов’язків, які бере на себе ця держава – з одного боку, і окремі громадяни та їх групи – з іншого.Думки про зближення процесів формування політичної системи та становлення державної влади знаходимо й у трактаті Ж.-Ж. Руссо “Про суспільний договір чи принципи політичного права”. Зокрема, пишучи про перехід від природного стану до політичного, він наголошує, що саме завдяки утворенню держави природний інстинкт замінюється в людині інстинктом справедливості [9]. В результаті, разом із формуванням держави та конституюванням політичної системи, відбувається впорядкування тих суспільних зв’язків, які вже не можуть підтримуватися в природному стані, і порушення яких може призвести до знищення самої спільноти.
Що ж до сучасних політологічних досліджень, то під формуванням політичної системи мається на увазі таке впорядкування суспільних зв’язків, результатом якого є розв’язання соціальних конфліктів і створення умов для стабільного, прогнозованого розвитку суспільства, а також проведення заходів, спрямованих на легітимізацію політичної системи [10]. При цьому одним з вирішальних елементів стадії конституювання політичної системи є її легітимізація, яка відбувається шляхом законодавчого закріплення основних правових норм, що відбивають базові принципи організації й функціонування політичних систем. Як правило, з огляду на їх важливість, ці законодавчі норми фіксуються на рівні конституцій і входять до їх перших розділів. Наприклад, у Розділі І “Загальні засади” Конституції України перелічено такі положення щодо розвитку політичної системи України, як: а) Україна є демократична, соціальна, правова держава (Стаття 1); б) права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (Стаття 3); в) державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (Статя 6); г) в Україні визнається й діє принцип верховенства права (Стаття 8) [11] тощо.