Світові цивілізації в історичній динаміці

Кожна цивілізація, за А. Тойнбі, розкриває свою „душу” (естетичну в еллінській цивілізації, релігійну – в індійській, науково-технічну – у західній тощо), досягає зростання. Але за цим періодом наступає час фатальної помилки, яку здійснює творча меншість, коли суспільство постає перед „Викликом”, і тоді настає злам цивілізації, розкол її системи, а далі розпад.

А. Тойнбі доводить, що історія людства не розвивається за прямою лінією, а є низкою цивілізацій, кожна з яких зароджується, розвивається, потім занепадає і, зрештою, гине. Для кожної цивілізації характерна напружена внутрішня боротьба між різними тенденціями й альтернативами життєвлаштування за гегемонію насамперед у духовній сфері, а також і за контроль над природними та людськими ресурсами. Однак при всій диференційованості і внутрішній суперечливості у будь-якій цивілізації можна знайти певний комплекс ідей, ідеалів, цінностей і норм, що спільно утворюють певну духовну вісь, до якої тяжіють, особливо в центрі, найважливіші компоненти певної спільноти.

Йдеться про основу (чи парадигму) системи світогляду даної цивілізації, яка визначає параметри свідомості, життєвий уклад, стереотипи поведінки її представників, усю систему соціальної регуляції. Ключову роль в історичних цивілізаціях, за А. Тойнбі, у розглянутому контексті відігравала релігія, що нерідко збігалася з цивілізацією. Спільно вони складали певну інфраструктуру, яка сприяла подоланню первинного партикуляризму і забезпечувала універсальність суспільних зв’язків. Будь-яка цивілізація, що спочатку відштовхувалася від певного комплексу суто автохтонних, партикуляристських цінностей, установок, міфів, табу, стереотипів тощо, поступово, в процесі розвитку, розробляла ширші соціокультурні та політичні установки й орієнтації, спроможні стати універсальними для країн і народів, що втягуються в її орбіту.

Етимологія терміну цивілізація та його використання як основної типологічної одиниці історії знайшла відображення у працях німецького соціолога, філософа та історика М. Вебера [3, c. 47], французького історика Ф. Броделя, російського і американського соціолога П. Сорокіна та інших, дослідження яких дуже відрізняються, хоча спільним у них є те, що вони відкидають моністичний підхід до історичного процесу, розглядаючи історію як соціально-культурне, а не лише соціальне явище, й визнають, що у взаємозв’язку тріади (економічна структура, соціальна організація, культура) саме культура не є замикаючою, а такою, котра пронизує увесь історичний процес.

Важливою також є полідисциплінарність – прагнення бачити історію не лише в межах, окреслених досягненнями суміжних наук, але й збагаченою теоретичними методами інших суспільних дисциплін. У цьому контексті спостерігається тенденція до розширення меж цивілізаційного підходу до загальноісторичної методології, а саме поняття „цивілізація” розглядається вже як соціокультурна макро- або суперсистема, яка має внутрішній (самостійний) механізм функціонування. Цивілізація визначається через суспільство та сукупність його складових. Цим утверджується ідея цивілізаційної унікальності, визначена у просторі й часі як самодостатня та автономна система, що виступає оптимальною одиницею осмислення історичного процесу.

Так, згідно з Ф. Броделем, цивілізація – це простір, культурна зона, сукупність культурних характеристик і феноменів [1, c. 43]. Англійський теоретик світосистемного підходу І. Уоллерстайн визначає цивілізацію як специфічну концентрацію світогляду, звичаїв, структур і культури, як матеріальної, так і духовної, котра формує певне історичне ціле і існує поряд з іншими різновидами цього феномена, хоча й не завжди одночасно [2, с. 25].Значний науковий інтерес становлять погляди П. Сорокіна щодо подальшого розвитку цивілізаційних теорій. У книзі „Сучасні соціологічні теорії” вчений, зіставивши теорії цивілізацій М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі та Ф. Конєчни, звертає увагу на спільні в них риси, а саме: „У безмежному „океані” соціокультурних явищ існують великі культурні системи, які інакше називаються культурними суперсистемами чи цивілізаціями і які функціонують, як реальна єдність. Вони не співпадають з державою, нацією чи будь-якою іншою соціальною групою. Звичайно, межі цієї культурної спільноти перекривають географічні кордони національних, політичних чи релігійних меж” [11, c. 43]. Цивілізації, як великі суперсистеми, вважає П. Сорокін, визначають основну частину змін, що відбуваються на поверхні цього соціокультурного „океану”, в тому числі – історичні події та життєдіяльність малих соціокультурних одиниць. Поглиблене вивчення основних культурних макросистем дає макропоказники для вивчення всього культурного космосу.

Кожна цивілізація будується за певним філософським принципом, кінцево визначеною цінністю, які реалізує протягом свого існування у всіх своїх компонентах. Кожна з культурних суперсистем зберігає самобутність усупереч змінам її компонентів. Зміни мають внутрішній, іманентний характер, а зовнішні впливи прискорюють або сповільнюють їх. Життєвий шлях суперсистем здійснюється не лінійно, а циклічно, ритмічно. Однак кожна цивілізація прямує власним курсом, проходить етапи генезису, зростання, розквіту, затухання, занепаду і відродження. На думку П. Сорокіна, більшість цивілізацій – це не стільки культурні, скільки великі соціальні системи, що формуються навколо центрального ядра, яке складається з культурних змістів, цінностей і норм чи інтересів.