Світові цивілізації в історичній динаміці

О. Шпенглер абсолютизує свою ідею, перетворюючи самосутність культурно-історичного розвитку на повну його відокремленість. Досліджуючи і пізнаючи культурну історію усіх часів і народів, він обстоює думку про неможливість осягнення чужих культурних світів, вважаючи при цьому, що єдиної загальнолюдської культури бути не може. Застосовуючи „Таблиці „одночасних” епох духу”, він оригінально зіставляє культури, прагнучи визначити, у який період вони збігаються в часі на етапі аналогічних життєвих циклів, зокрема – „зрілого літа” культури.

Саме таке зіставлення цих культур здається нам суперечливим для висновків самого О. Шпенглера, який вважав, що одна культура не може проникати в іншу. Водночас, за словами Л. Февра, О. Шпенглер виступав проти того, щоб ділити історію на шматки (як пиріг): на історію дипломатичну, економічну тощо. На місці всіх цих закутків він вирішив збудувати світлий палац всеохопної історії, де народи, мови, боги і нації, війни, науки… – все було для нього лише символами. Однак якщо античній культурі були притаманні спокій, ясність, а не динаміка, то західній культурі, навпаки, – неспокій, динамізм, прагнення до неосяжного [13, c. 253].

У певному розумінні продовжувачем ідей О. Шпенглера став А. Тойнбі – англійський мислитель, історик, автор 12-томної праці „Дослідження історії”, виданої у нашій країні з дуже великим запізненням. Згідно з його теорією, динаміка цивілізації – від зародження до розпаду – визначається законом „Виклик – Відгук”, за яким прогрес чи регрес цивілізації пов’язаний з адекватністю „Відповіді” регіонального соціуму на „Виклик” історичної ситуації. Саме народження цивілізації відбувається спонтанно за наявності двох необхідних умов: стимулюючої ролі оточуючого середовища – „Виклик” і наявності у соціуму творчої меншості, спроможної сформулювати „Відгук” на „Виклик”.

Серія послідовних відповідей на послідовні виклики тлумачиться ним як вияв розвитку цивілізації. Особливо тоді, коли в ході розгортання процесу її становлення спостерігається тенденція до зміщення спрямування її дій від зовнішнього оточення до внутрішніх викликів, які все більше обумовлюють прогресивний рух цивілізації або етносу, що її формує, у напрямку самовизначеності та самодостатності. „Суспільство... в процесі своєї життєдіяльності стикається з цілою низкою проблем” і „кожна така проблема – це виклик, відповісти на який можна, тільки пройшовши через нелегкі випробування” [12, c. 253].

А. Тойнбі виокремлює п’ять основних типів „Викликів”:

• виклик суворих країн;

• виклик нових земель;

• виклик історичних ударів;

• виклик тиску;

• виклик утисків.

Вчений відзначає, що зародженню цивілізації найбільше сприяють... несприятливі умови. Так, велика китайська цивілізація зароджувалася не на берегах відносно спокійної ріки Янцзи, а на бурхливій Хуанхе, і лише потім перейшла в долину Янцзи. Андська цивілізація виникла не у помірному поясі сучасної території Чилі, а в глибині Центральних Анд з їх проблемою зрошення земель.

Життєздатність цивілізацій, за А. Тойнбі, визначається такими критеріями:

• послідовне оволодіння життєвим середовищем;

• послідовне одухотворення усіх видів людської діяльності;

• перенесення подразників, як причини генезису цивілізацій, із зовнішнього середовища на внутрішнє.

Вчений звертає також увагу на принципи „закону золотої середини”, що визначається на основі компенсацій. Саме здійснивши ретельний історичний аналіз на прикладі історії Венеції й Голландії, А. Тойнбі дійшов висновку, що це зразки, де виявляються елементи „компенсації”. І Венеції, і Голландії могутній виклик кидало море. Однак, крім стимулюючого впливу, воно захищало від зазіхань сусідів. Венеція, збудована на низьких берегах, ізольована лагунами, не зазнавала іноземної інтервенції майже тисячу років. Голландія, також оточена каналами, не знала окупації майже два століття. Отже, ці елементи „компенсації” діють ніби на противагу сильнішому „Виклику” природного середовища. Однак „Виклик” не повинен бути надто сильним, інакше призведе до загибелі, але і не повинен бути надто слабким, бо не викликатиме активної протидії. Саме у цьому А. Тойнбі вбачає дію „закону золотої середини” [12, c. 253].Процес зростання цивілізацій А. Тойнбі уявляє як ряд нових „Викликів”, подразників, що виникають перед даним суспільством, і „Відповідей” на ці „Виклики” з боку індивідів, обдарованих творчою силою. Саме такі індивіди – „сильна особистість”, „медіум”, „геній”, „надлюдина” – перетворюють примітивне суспільство на цивілізацію та обумовлюють причини її зростання. Отже, рушійною силою розвитку цивілізацій А. Тойнбі вважав творчу меншість, „носія містичного життєвого прориву”, який вдало відповідає на різні історичні виклики, підхоплюючи за собою інертну більшість.