Світові цивілізації в історичній динаміці

Французькі соціологи Е. Дюркгейм і М. Мосс зараховували до цивілізацій значні ідеологічні, художні, культурні та політичні цінності та рухи, стверджуючи, що цивілізації виходять за просторові та часові межі тієї чи іншої історичної спільноти. Вони є елементами у житті суспільства, що можуть передаватися, зокрема, як форми державного правління Греції та Риму чи надбання епохи Відродження.

У Росії термін „цивілізація” поширився лише у 60-х роках XІХ століття [9, c. 6 – 7] Цим російська наука завдячує теоретичним напрацюванням М. Данилевського – історика, біолога, соціолога, автора праці „Росія та Європа”. Саме М. Данилевський вважається засновником цивілізаційного підходу до історичного процесу. Він стверджує, що головні суб’єкти цього процесу – не держави чи нації, а культурно-релігійні спільноти (культурно-історичні типи). Він вважав, що головним завданням зовнішньої політики Росії повинен стати саме розвиток „слов’янського культурно-історичного типу”. Пізніше у його дослідженнях цей принцип (зона впливу однієї цивілізації) здобуває назву „великого простору”.

Подальший розвиток цього постулату М. Данилевського знаходимо у К. Леонтьєва. У працях „Захід, Схід та слов’янство” і „Національна політика як засіб всесвітньої революції” він виклав такі основні теоретичні положення:

• історія складається зі зміни культурно-історичних типів (життя людини вимірюється роками, цикл існування держав – 1200 років, геологічні епохи вимірюються тисячоліттями; отже, можна прогнозувати цикли розвитку);

• російська державність заснована на концепції візантизму, головними ідентифікуючими ознаками якої є візантійське православ’я, візантійське самодержавство, візантійські звичаї;

• ідея протистояння визначається між Заходом та Сходом на чолі з Росією (панславізм є загрозою для російської державності, однак основою євразійської ідеї є особлива цивілізація – східна під егідою Росії) [13, c. 239].

Важливу наукову цінність подальших теоретичних положень щодо цивілізаційного підходу до історичного розвитку мають дослідження німецького філософа О. Шпенглера. У праці „Присмерк Європи” (1918 р.) він відзначає, що поняття цивілізації тісно пов’язане з поняттям культури, причому не тільки в негативному розумінні, але й у позитивному, і навіть протиставляється культурі, як матеріальне, технічне – духовному, як стандартне і нелюдське – унікальному і гуманному. Він розглядав цивілізацію як занепад культури: „Цивілізація є неминучою долею культури, ...логічним наслідком, завершенням і результатом культури” [15, c. 43].

Таке протиставлення не є адекватним відображенням протиріч сучасного світу. Цивілізація є соціокультурним утворенням, і цим вона відрізняється від формації, яка охоплює систему соціальних зв’язків безвідносно до культури. Звідси випливає сама можливість використовувати поняття цивілізації для характеристики конкретних просторово обмежених суспільств із їх своєрідною культурою. Інакше кажучи, у світі існує не одна, а безліч локальних цивілізацій, спроможних зберігати свої типові особливості у різних суспільних формаціях.

О. Шпенглер визначав вісім цивілізацій (єгипетську, індійську, вавилонську, китайську, греко-римську, візантійсько-арабську, західноєвропейську, майя). Причому він акцентував увагу не стільки на аналізі історичного минулого тисячолітніх цивілізацій, скільки на прогнозуванні майбутнього. Саме це і викликало широкий громадський резонанс та інтерес до висловлених ним ідей. Зокрема, таких:

• всесвітня історія – це співіснування автономних культур, організмів, кожен з яких має свою душу і долю і переживає певні стадії розвитку (весна/молодість, літо/зростання, осінь/зрілість, зима/занепад, смерть);

• цивілізація є вульгарною формою культури, яка постає в останньому її циклі;

• ключем до розуміння специфіки цивілізації є сприйняття простору.Розвінчуючи європоцентризм, О. Шпенглер відмовляється від „концепції єдиного „всесвітнього” історичного процесу, єдиної лінії еволюції людства, яке проходить послідовні етапи розвитку, що є, за всіх відхилень, періодів застою чи занепаду, в цілому поступальним рухом, який ми визначаємо як прогрес [15, c. 43]. О. Шпенглер стверджує, що кожна регіональна цивілізація піддається біологічному ритмові, де найважливіший етап – зростання є власне „культурою”, а етап занепаду – „цивілізацією”. Якщо на стадії культури відбувається органічний тип еволюції у всіх сферах життя (соціальній, релігійній, політичній, художній, етичній, військовій, науковій тощо), то для цивілізаційної стадії характерний механічний тип еволюції, що є „окостенінням” органічного життя культури і її розпадом.