Роль політичної еліти у процесах інституціоналізації громадянського суспільства
Друга тенденція виражається в специфічній формі здійснення модернізації. Ця специфіка полягає в авторитарних методах діяльності та менталітеті політичної еліти, які визнають тільки однобічне – згори вниз – спрямування команд при закритому характері прийняття рішень. Політичний режим в Україні виявився різновидом гібридизації, яка грунтується на поєднанні демократичних інститутів, норм і цінностей з авторитарними. Динаміка трансформаційних процесів дуже слабка. Є. Головаха, аналізуючи причини цього, відзначає, що, на відміну від держав „соціалістичного табору”, Україна стала на шлях демократичних перетворень, ініціатором та реалізатором яких були представники провінційної радянської бюрократії. Вони готові були декларативно схвалити нову ідеологію й нові, ринкові гасла, але не були підготовлені до практичної реалізації цих гасел [10].
На думку М. Ходаківського, специфіка полягає у „залишках старого радянського світогляду; націонал-романтичної ідеї; патерналізмі; регіональному партикуляризмі; особистому інтересі” [11].
Модернізація практично ніколи не супроводжується стабілізацією існуючих політичних структур. Послаблення легітимності, марні пошуки владою додаткової соціальної та міжнародної підтримки – явища, типові для перехідного періоду. Українська модернізація наштовхується на безліч перешкод політичного патерналізму та клієнтелізму на шляху не тільки до зростання рівня політичної участі, але й розвитку системи в ширшому соціально-історичному значенні. „Україна сьогодні нагадує середньовічне, феодальне суспільство, в якому політична сфера домінує над економічною, що базується на патерналістсько-клієнтистських відносинах…” [12]. Слабість інфраструктури громадянського суспільства та брак каналів самовираження окремих прошарків суспільства компенсується формуванням множини елітних груп. Замість розвинутого суспільного плюралізму високими темпами формується елітний корпоративізм.
В умовах політичної модернізації важливого значення набуває ідеологічна орієнтація політичної еліти. За допомогою ідеології політична еліта виробляє ідейно-ціннісні орієнтири своєї поведінки і дій.
Безпосередній вплив політичної еліти на об’єкт політики базується на визнанні нею певних ідей і настановлень, на розумінні певними шарами суспільства їх привабливості, на авторитеті лідера. Політичний лідер залишається лідером доти, доки він діє, використовуючи свій ідеологічний і моральний потенціал для здійснення властивих його статусу ролей.
Базою для формування ідеологічних позицій політичного лідера стають усвідомлені ним політичні інтереси. На їх основі здійснюється вибір політичних пріоритетів, що враховують інтереси й потреби різних верств суспільства. Залежно від характеру і змісту відображених в ідеології інтересів, ідеологічна мотивація дій політичного лідера може сприяти об’єднанню людей, але може й розділяти суспільство за тими чи іншими цінностями. Політики можуть бути зацікавлені як у першому, так і в другому випадках ефекту ідеологічної мотивації.Важливим напрямом дій нової політичної еліти стає вироблення ідеології модернізації, оформлення доктрини, за допомогою якої може сформуватися ідейний взаємозв’язок „верхів” і „низів”, який стане джерелом суспільної згоди, активізатором суспільної волі, мотивом утвердження суспільних цінностей, призведе до своєрідної „революції свідомості”.
Перехід від комуністичної ідеології до ідеологічного плюралізму в Україні потребує, як з’ясувалося, досить тривалого часу. Згідно з дослідженнями Інституту соціології НАН України, ідеологічні переваги громадян України можна поділити на чотири основні групи. 1994 року прихильниками соціалістичної течії вважали себе 10,7 % опитаних, комуністичної – 10,3 %, національно-демократичної – 6,4 %, соціал-демократичної – 5,0 %. Не визначили свою позицію – 17,9%, взагалі не розуміються на цих течіях – 27,6 %. За даними цього ж опитування найменше прихильників було у ліберальної ідеології (1,9 %) [13]. Поряд з декларуванням цінностей свободи, прав людини відбувався невпинний процес зубожіння основної частини населення, зростання майнової нерівності. Невтручання держави в економічну та соціальну сфери призвело до активізації комуністичних (соціалістичних) ідей. Комуністична ідеологія хоча й переживає глибоку кризу в Україні, та все ж зберігається, адже вона має досить глибокі соціальні корені, а відтак й ідейні резерви відновлення.
Прикметно, що 2004 року кількість прихильників соціалізму зросла до 25,2 %, а прихильників капіталізму зменшилася до 11,7 % [14]. Це можна пояснити тим, що економічні реформи в Україні здійснювалися слабкою політичною елітою, яка „розпочала великомасштабну лібералізацію, не маючи збалансованої програми… Реформи не були підкріплені чіткими уявленнями про принципи творення нових демократій” [15].
Для ідеологічного спектра українського суспільства сьогодні характерний перехід від двополюсної (комуністи - антикомуністи) і конфронтаційної моделі ідейно-політичного реформування суспільства до багатополюсного й переважно консенсусного. І хоча перехід цей не завершений (зберігаються елементи двополюсної моделі „ліві – праві” і конфронтаційні тенденції), все ж окреслюються контури нової моделі ідеологічного спектра: ліберали - комуністи - націоналісти. Перші представляють політичну ідеологію урядових кіл, що здійснюють курс на ринкове реформування України. Другі становлять крайню опозицію цьому курсові, пропагуючи ідею реставрації на оновленій основі соціалістичних і комуністичних порядків. Треті заявляють про себе як про опозицію і урядовому курсу, і комуністам, виступають за проведення реформ з пріоритетом національних інтересів та цінностей самобутнього українського укладу й способу життя.