Роль політичної еліти у процесах інституціоналізації громадянського суспільства

• повна відмова від відповідальності за результати свого управління державою [1].За визначенням А. Колодій, серед української еліти можна виокремити принаймні чотири групи: колишня комуністична „номенклатура” (власне політична, господарська, військова); колишня політична контреліта („дисиденти”), яка нині в політиці репрезентує переважно (але не виключно) національно-патріотичний напрям, а також близька до неї, заангажована в політику з часів „перебудови” творча інтелігенція; „нові люди” - бізнесмени й політики, професійна діяльність яких пов’язана з формуванням суспільно-політичних інститутів та здійсненням політики, а також інтелектуали (економісти, юристи, політологи), що обслуговують їх політичні інтереси [2].

Дослідники О. Гарань і С. Макеєв запропонували таку класифікацію: колишня радянська „ортодоксальна еліта”; „українська контреліта” - націонал-демократичні активісти і дисиденти; „нова еліта” - молодь з різних верств, „ескалатором” в еліту для якої стала вертикаль обласних адміністрацій, місцева і державна бюрократія („стара”, „нова” і „найновіша” еліти) [3].

В сучасній українській реальності найбільший політичний вплив має „нова еліта” (за іншою класифікацією – „найновіша”), яка „не зацікавлена в автономному й відкритому функціонуванні інститутів громадянського суспільства” [4]. Вона, за словами М. Томенка, „так і не розпочала діалогу з суспільством після референдуму про незалежність 1991 року. Власне, десятиріччя незалежності було святом правлячої політичної еліти. Беззаперечно, це не було святом суспільства і народу... Ми живемо основним конфліктом між абсолютною більшістю суспільства і частиною правлячої еліти. Автономізація суспільства й еліти є настільки значною, що сьогодні в Україні існують фактично дві держави... Конфлікт є... між абсолютною більшістю пограбованого населення і незначною частиною самих грабіжників... Я щиро любив би українських олігархів, але я не знаю жодного українського олігарха” [5].

Достатньо типовою для політичної модернізації є гостра боротьба, що розгортається між ліберальною частиною правлячої еліти й так званою „контрелітою”, що являє собою союз незадоволеної ослабленням своєї влади бюрократії та традиціоналістів, авторитаристів і радикалів, що перебігли в опозицію і виступають за збереження традиційної ієрархії, адміністративної системи, обмеження політичної участі, ідеї національного відродження й протидії „згубному впливу Заходу”. Тому в процесі поглиблення реформ цілком можлива ситуація, коли одні й ті ж люди можуть на одному етапі виступати за перетворення, а на іншому вчиняти дії, спрямовані на їх згортання.

Перша хвиля процесу модернізації в Україні засвідчила, що за слабко розвиненого представництва політичних інтересів і непрозорого процесу прийняття рішень приватизацію й лібералізацію можуть використати старі та нові групи інтересів, що домінують у політиці й інститутах держави.

Однак при всій важливості соціальної будови й політичних переваг правлячої еліти її функціональні можливості залежать від рівня модернізації основних соціальних груп і верств, співвідношення їх інтересів і моделі соціальної структури в цілому. Політична еліта не народжує нових соціальних тенденцій, „це - сукупне породження усіх процесів політичної життєдіяльності суспільства” [7], вона може лише підсилити або послабити те, що вже існує в надрах суспільства й проявляється у взаєминах провідних соціальних груп. Але ж, аби не гальмувати цей процес, еліта має бути відкритою і постійно оновлюватися. Інакше вона прийде в занепад внаслідок бюрократизму, корупції та інших явищ. Доки економічний і політичний розвиток не супроводжується певними зрушеннями в соціальній структурі й політичної культурі, ліберальна демократія не може відбутися.

Політична модернізація, як і модернізація взагалі, натрапляє на перешкоди і пастки. Найбільш поширені з них: крайнощі технократизму, який ігнорує соціальні потреби суспільства; популізм, що приносить в жертву соціальній політиці ефективність економічного розвитку; нездатність або небажання політичної влади поширити імпульс модернізації з елітарного на масовий рівень; „різна міра зацікавленості, прийняття та розуміння модернізаційної мети політичною елітою, а також наявним потенціалом для її втілення” [8]; неглибоке, механічне сприйняття сучасних політичних цінностей і норм при фактичному домінуванні традиційної політичної культури.Аналізуючи роль політичної еліти у взаєминах держави і суспільства на сучасному етапі, дослідники відзначають дві основні тенденції. Перша тенденція: за будь-яких політичних змін, навіть найрадикальніших, стара еліта повністю не сходить з авансцени, а приєднується до нової еліти, стає її частиною, або ж (при революційних потрясіннях) лишається на політичному кону у вигляді окремих фрагментів. Друга тенденція: нова еліта запозичує у старої еліти певні цінності, норми, навіть ідеї. До речі, таке запозичення може здійснюватися цілком відкрито, якщо йдеться про повагу до загальнонаціональних цінностей; цей процес, однак, може бути й „контрабандним” – старі ідеологеми використовуються всупереч публічним деклараціям про повний розрив з минулим.

Ці тенденції простежуються і в характері сучасного політичного розвитку, який в Україні має амбівалентний характер: модернізаторський та антимодернізаторський водночас. Перша тенденція проявляється у включенні в політичне життя соціальних груп та індивідів (в усіх сферах суспільного життя створено інститути громадянського суспільства), в послаблені традиційної політичної еліти. За даними соціологічних досліджень, рівень довіри населення до державних і недержавних структур в Україні гранично низький. Аналіз цієї тенденції дав такі результати: найвищий ступінь довіри виявляється до громадських (недержавних) інститутів – 0,35; представницької влади – 0,32; державні установи в середньому мають індекс довіри 0,27; судова влада – 0,27. Це, можливо, можна пояснити саме тим, що інститути громадянського суспільства певною мірою протиставляються державній владі, яка на сьогодні не користується високим авторитетом [9].