Роль політичної еліти у процесах інституціоналізації громадянського суспільства

Політична модернізація характеризується: засвоєнням масовою свідомістю норм демократії, створенням диференційованої політичної структури з високою спеціалізацією ролей та інститутів; територіальним і функціональним розширенням сфери центрального законодавства, адміністрації та політичної активності; постійним розширенням включення в політичне життя соціальних груп і груп інтересів; появою та швидким зростанням раціональної бюрократії; послабленням традиційних еліт та їх легітимізацією; заміною традиційних еліт модернізаторськими тощо.

В цілому на макрорівні політична модернізація означає зміну відносин між державою і суспільством, а точніше - його стратифікаційної системи. З одного боку, це процес зосередження політичної влади в руках національної держави. З іншого ж боку - забезпечення індивіда необхідним правовим і соціальним захистом від практично необмеженої центральної влади. Взаємодія держави й системи соціальної стратифікації відбивається в проблемі функціональних можливостей модернізаторської еліти. Цю проблему можна конкретизувати в наступних завданнях, на яких слід акцентувати увагу в ході вивчення політичних змін: 1) ідентифікація природи й будови модернізаторської еліти; 2) опис рівня модернізації основних соціальних груп і верств; 3) визначення відносин модернізаторської еліти й стратифікаційної системи; 4) визначення функцій модернізаторської еліти у взаєминах держави й суспільства.

Існує багато концепцій, класифікацій та типологізацій політичної еліти (В. Парето, Г. Моска, Х. Ортега-і-Гассет, М. Вебер, Г. Лассуел й ін.), однак при всіх їх розбіжностях найважливіші риси й аспекти суспільно-політичного змісту дають змогу в загальному розумінні визначити політичну еліту як відносно невелику, внутрішньо диференційовану групу, котра концентрує в своїх руках значний об’єм політичної влади.

До складу політичних еліт входять: вищі керівні кадри, керівники й ідеологи (інтелектуали, митці, духівництво), судження й думки яких мають величезний авторитет. Але до складу еліт входять не тільки особи й групи, що безпосередньо беруть участь в управлінні, а й найвпливовіші економічні та адміністративні кола, керівники ЗМІ, а також члени родин впливових осіб, хоча вони ніби й не беруть безпосередньої участі у прийнятті рішень та в реалізації політики. До складу політичної еліти входять також представники правлячої групи, які формально не пов’язані з політикою, але впливають на прийняття політичних рішень („сірі кардинали”).

Отже, роль еліти в суспільстві відображають її функції: 1) еліти відіграють найважливішу роль у визначенні політичної волі соціальної групи, усього суспільства й у виробленні механізмів реалізації цієї волі; 2) еліти покликані формувати політичні цілі своєї групи; 3) еліти регулюють діяльність з політичного представництва групи, дозуючи підтримку, посилюючи або обмежуючи її; 4) еліти є основним резервом керівних кадрів, центром добору й розміщення керівників на різних ділянках політичного й державного управління.

В ході модернізації відбувається як перегрупування політичних сил, так і розмежування усередині політичної еліти. Не зумівши виконати свою місію розбудови справедливого суспільства на початковому етапі незалежності держави, стара еліта розпалася: одні відійшли від активної політичної діяльності й поринули у бізнес, інші очолили клуби, фонди й асоціації, треті пішли на пенсію. Але значна її частина, спішно модернізувавши свої погляди, залишилася у вищих органах державного управління.

Аналізуючи поняття „еліта”, Р. Ривкіна окреслює два блоки в структурі правлячої еліти держави пострадянського періоду (на прикладі Росії): а) політики вищої та середньої ланки федерального і регіонального рівня; б) керівники великих промислових, виробничих корпорацій, фірм тощо. Називаючи еліту новим класом, Р. Ривкіна називає основні її риси й характеристики:

• брак у керівників чітко сформованої мети в процесі побудови громадянського суспільства, що призводить до стихійних, погано керованих процесів, які не підлягають централізованому управлінню;

• захист кланових інтересів, ігнорування прав і свобод громадян, що неминуче викликає протистояння, напруження соціально-політичної обстановки в країні тощо;

• створення значної дистанції між елітою і народом, яка обумовлює байдужість населення, недовіру, дискредитацію влади в очах народу;

• використання конфліктів за принципом „розділяй і володарюй”;

• об’єднання неможливого (а саме функцій професійних політиків і бізнесменів) та відповідні до цього наслідки: а) вольове привласнення матеріально-технічної бази підприємств держави; б) вольову підтримку тих галузей економіки чи окремих корпорацій, якими володіють самі керівники, а чи люди, від яких залежать їх корпоративні інтереси;