Пояснювальна записка до проекту Закону України Про Основи державної етнонаціональної політики
Українська нація, український народ. Ці два терміни подано як синонімічні. В тлумаченні їх змісту очевидним є використання положень преамбули Основного Закону України. Такий підхід, на нашу думку, виправданий, оскільки будь-які універсальні дефініції понять „народ” і „нація” (а таких дефініцій багато і дуже різних) недоречно використовувати для означення об’єкт-суб’єкта етнонаціональної політики конкретної держави – в даному разі Української. Тому поняття „українська нація” та „український народ” пропонується поширювати безпосередньо на громадян України, причому в аспекті, традиційному для євроатлантичної правової практики. В ній поняття „нація” і „народ” поширюються на всіх громадян держави, незалежно від їх етнічного походження. Таке тлумачення дозволяє преамбула Конституції, де терміни „українська нація” та „український народ” подано через кому для означення „громадян України всіх національностей”.
В літературі, виступах політиків і державних діячів України поняття „українська нація” іноді тлумачиться як означення винятково спільноти етнічних українців. Щоб акцентувати таке розуміння, застосовують ще два, супутні терміни – „титульний український етнос”, „титульна українська нація”. Останній є логічно не коректним, оскільки, в разі його прийняття, доведеться визнати, начебто наявність в Україні разом з „титульною” українською етнонацією ще якоїсь теж української, але не титульної нації.
В якості синоніма поняттю „український народ” (в сенсі громадян України всіх національностей) пропонують терміни „українська політична нація”, „українська політична поліетнічна нація” або близькі їм за змістом.
Останніх немає в правових актах держав і міжнародних організацій євроатлантичного регіону. Крім того, „нація” в значенні терміна, яким позначається певна спільнота, взагалі не потребує якихось роз’яснювальних прикметників. Їх зручно вживати в наукових і публіцистичних працях для пояснення відповідних суспільних феноменів, але ними недоречно обтяжувати вітчизняний політичний і правовий дискурс. Тим більше, що в разі їх введення у цей дискурс треба шукати правову відповідь на питання, а чи може бути нація не політичною, і, якщо так, треба з’ясовувати, що ж то за феномен „неполітична нація”, чи є така нація в Україні, яка група українських громадян її представляє тощо. Такі застереження спричиняє й використання поняття „поліетнічна нація”.
Ні Конституція України, ні будь-які інші чинні акти Української держави не етнізують терміна „українська нація”. Якщо точніше – вони допускають подвійне його тлумачення: з одного боку – української нації в етнічному сенсі як спільноти осіб – „українців за національністю” (етнічне тлумачення нації утвердилося за часів СРСР, науковці та ідеологи якого послуговувалися відповідними підходами праць В. Леніна і Й. Сталіна), а з іншого боку – української нації (українського народу) в сенсі громадянському, політичному. Саме останнє, європейське розуміння пропонується впровадити як норму вітчизняного законодавства. Таке розуміння допускає частина третя преамбули Конституції України.
Запереченням цієї пропозиції не може бути те, що в рішенні Конституційного Суду України №10-рп/99 від 14 грудня 1999 року про українську націю йдеться як про етнічну спільноту, що „історично проживає на території України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі”. І ось чому.По перше, тлумачення терміна „українська нація” є прерогативою Верховної Ради України – як складова парламентського законотворчого процесу. Згадане тлумачення терміна Конституційним Судом виходить за межі його повноважень. По-друге, це тлумачення не відповідає історичним реаліям і науковим фактам. Не етнонім „українці” дав назву Українській державі, а назва території „Україна” стала одним з чинників утвердження в ХІХ – на початку ХХ століття поняття „українці” як самоназви найбільшого автохтонного етносу (народу) земель, що здавна називалися Україною. Саме географічна назва була покладена в основу назви українських державних утворень – і теперішнього, і тих, що йому передували, відбувшись на початку ХХ століття, коли етнонім „українці” тільки ставав масовим.
Поняття „національність”. Згідно зі світовою й вітчизняною політико-правовою практикою, особа самостійно визначає свою національність, байдуже, вкладає вона в це самовизначення етнічний чи громадянський зміст. Однак в правових відносинах євроатлантичного світу термін „національність” використовують для означення саме громадянства. Коли громадянин України будь-якого етнічного походження (етнічної належності або „національності” – останнім терміном етнічну належність громадянина визначає Конституція) виїздить за кордон, при в’їзді в іншу державу, принаймні на Заході, у „в’їзній” анкеті в графі „національність” (nationality) він пише про свою українськість, чим засвідчує своє українське громадянство, а не етнічну належність.
Пропоноване в проекті тлумачення терміна „національність” передбачає його застосування в сенсі права особи самостійно визначати свою групову належність. Передовсім належність до групи з певними спільними, власне – етнічними ознаками. Так само вільно особа може відносити себе до групи, яку наука називає субетносом.