Пояснювальна записка до проекту Закону України Про Основи державної етнонаціональної політики

П’ятий. Міністерство юстиції України розгорнуло велику інформаційну кампанію щодо незаконності „мовних” рішень Луганської обласної і Харківської та Севастопольської міських рад, а згодом і деяких інших. При цьому використовувалися не лише власне правові аргументи, а й „лінгвістичні”, не властиві для „жанру” такого документа як юридичний висновок Мінюсту на конкретні рішення органів місцевого самоврядування, а саме – теза про „неправильний офіційний переклад тексту” Хартії українською мовою.

Шостий. Навіть якби міркування авторів мінюстівського юридичного висновку щодо назви Хартії тягли за собою якісь правові наслідки або спонукали парламентарів ухвалити акт про нову редакцію цієї назви („Хартія регіональних або міноритарних мов”), це б жодним чином не змінило параметрів мовного середовища, на яке положення Хартії поширені згідно з ратифікаційним законом України.

Сьомий. Замість фахової дискусії правників і правозастосовних установ щодо згаданих ухвал обласних і міських рад відбулася дискусія зовсім іншого рівня і якості. Вона більше нагадує вдалий піарпроект однієї політичної партії, яка ініціювала питання регіональної мови для консолідації своїх прихильників і дискредитації центральної влади та її позиції в питаннях застосування мов в Україні. Наслідком дискусії такої якості може стати поглиблення розділеності населення України за ознакою мовних переваг і симпатій та загострення інших етнополітичних протиріч.

Отже, вкрай важливим є якнайшвидше ухвалення парламентом документа, який би а) визначав концептуальні основи державної етнонаціональної політики; б) містив адекватне українським реаліям тлумачення застосовуваних у національних правових актах термінів; в) конкретизував інші засадничі складники законодавства, покликаного регулювати етнонаціональні відносини в Україні, в тому числі – г) встановлював параметри упровадження в національне законодавство норм і термінології міжнародного права; д) формулював принципи подальшого законотворення, управлінських та інших практично-політичних дій щодо етнонаціональної сфери.

Проекти такого документа час од часу виносяться на обговорення зацікавленим загалом. Але жоден з них досі не став законом через значні розбіжності в позиціях авторів та експертів. Зазвичай ці проекти готувалися в жанрі концепцій і, відповідно, називалися: Концепція державної етнонаціональної політики, Концепція державної політики в сфері національних відносин тощо. Готувалися вони в Державному комітеті України у справах національностей та міграції, в інших державних установах. З квітня 2006 року їх розглядом опікується робоча група Міністерства юстиції України з опрацювання проблем етнонаціональної політики в Україні.

До розроблення й експертизи законопроектів про концептуальні основи державної етнонаціональної політики долучалися наукові інституції та відомі українські вчені (О. Антонюк, Б. Бабін, В. Євтух, О. Картунов, О. Копиленко, І. Кресіна, В. Крисаченко, І. Курас, О. Майборода, О. Мироненко, Л. Нагорна, М. Обушний, І. Онищенко, М. Панчук, В. Пироженко, В. Погорілко, Ю. Римаренко, М. Скиба, В. Трощинський, Ю. Шемшученко, Л. Шкляр, М. Шульга та інші). Їхні напрацювання, а також результати власних наукових досліджень, експертних висновків і рекомендацій використані автором при підготовці проекту Закону України „Про Основи державної етнонаціональної політики”.

Мотивація термінів, які вживаються в проекті. Пояснення концептуальних засад проекту

Терміни, наведені в Статті 1 проекту, тлумачаться в контекстах герменевтичного праворозуміння, яке орієнтує на забезпечення відповідності норм права і суспільних реалій, що потребують правового регулювання.

Оскільки об’єктом етнонаціональної політики Української держави є не етнонаціональні відносини взагалі, а етнонаціональні відносини безпосередньо в Україні, відповідним чином визначено й термін. Його зміст включає зміст Статті 11 Конституції України в частині, яка виокремлює основних суб’єктів етнонаціональних відносин в Україні, акцентує їх ідентифікуючі ознаки та формулює завдання державного регулювання цих відносин.Термін „етнонаціональні відносини” не властивий євроатлантичній мовній традиції, за якою „етнічне” стосується культурної, релігійної, мовної та іншої самобутності осіб і груп, а „національне” – громадянства і власне держави. Однак в українському законодавстві варто застосовувати пропонований синтетичний термін, аби чіткіше визначити об’єкт відповідної державної політики та уникнути колізії з термінологією чинних правових актів, які вживають поняття „національного” і в сенсі етнічного, і в сенсі державно-громадянського. Крім того, термін „етнонаціональні відносини” адекватно відбиває специфіку багатоетнічності загалу громадян України, які сукупно утворюють українську націю, український народ. Цей термін також виокремлює в структурі суспільних відносин ті, що стосуються відносин між громадянами, їх групами, установами та організаціями як щодо власне етнічного, так і щодо взаємозв’язку етнічного і національного в сенсі громадянського, загальнодержавного.