Політичне лідерство як складова процесу самоорганізації українського соціуму

Отже, політичне лідерство/керівництво є однією зі складових процесів самоорганізації соціального життя, механізмом передбачення, планування, організації, координування та контролю, тобто управління і керівництва ним. Ці важливі функції регуляції (управління, контролю) життям і поведінкою людей у суспільстві (оскільки регуляція будь-якого роду є двоспрямованим впливом — збудника і обмежувача активності у діяльності), сприяє wersus заважає оптимальному ефекту у досягненні суспільно-політичної мети (формуванню „потрібного майбутнього” соціуму) в часі. Дослідження політичного лідерства як процесу в його історичній динаміці передбачає вивчення єдиного світу українського соціуму через прояв дії і трансформацію політичних інституцій, які до нього входять.

Інституція політичного лідерства виникає за певних соціо – політико - культурних умов суспільного розвитку. Її виникнення пов’язане саме з потребою людських спільнот на шляху задоволення проявів самоорганізації. Трансформуючись і змінюючись у часі, вона зберігає сутнісні риси і відмінності від інших політичних інституцій, має свої характерні ознаки. Їх виявлення, динаміка розвитку, визначення типових форм уявляється важливим елементом прояву дії процесів суспільної самоорганізації.Політичні процеси у провідних державах світу свідчать, що у настроях європейських і північноамериканських демократій домінує інтерес до вибору особистості керівника з наділенням його величезними повноваженнями, поєднаними з розробленою системою масової політичної участі громадян у процедурі виборів, дискусій у суспільстві щодо відповідних дій лідерів/керівників, розділеними взаємоконтролюючими гілками влади тощо. Історичний поступ до такого стану у розумінні сучасних цивілізаційних процесів був надто складним. (Досить нагадати, що, наприклад, Франція існує при п’ятій республіці. Не враховуючи імперського стану. Доречно згадати парадоксальний вислів французів: „Добре міркувати про республіку, живучи в імперії”). Український досвід теж засвідчує, що політичному лідерству/керівництву у повсякденному бутті громадян належить одна з провідних ролей у перетворенні потенційних можливостей (у вигляді матеріальних і духовних складових суспільного розвитку) на практичну дію. Попри це, проблеми політичного лідерства в Україні до останнього часу розглядалися як непершочергові, як такі, що є виплодом „брудних” виборчих технологій, чимось ізольованим від світових тенденцій.

Потреба в аналізі прояву нових аспектів політичного лідерства, які виникають у сучасних українських умовах, багатогранність цього явища створюють труднощі для дослідників. Зокрема, явище політичного лідерства/керівництва може слугувати одним з критеріїв розвитку суспільства, де відносини домінування/підкорення є проявом соціального рівня суспільних відносин; як форма „колективної” влади (у категоріальних ознаках тоталітарного устрою); як спосіб організації влади (справжньому чи уявному контролю виборців за діяльністю еліт); як політична інституція (стабільно відтворювана у людській діяльності на рівні повсякденного політичного життя соціуму). Уявлення про політичне лідерство як суспільну інституцію (тієї чи іншої політичної системи) передбачає вивчення дії чинників, що зумовлюють її появу та існування – соціокультурних, історичних, економічних, юридичних, психологічних, ідеаційних тощо.

Література:

1. Власюк О. С., Крисаченко В. С., Степико М. Т. та ін. Український соціум / Власюк О. С., Крисаченко В. С., Степико М. Т. та ін. / За ред. В. С. Крисаченка. — К.: Знання України, 2005. — С. 10.

2. Там само. - С. 24.

3. Валлерстайн И. Конец знакомого мира: Социология ХХI века / Пер. с англ. под ред. В. Л. Иноземцева. — М: Логос, 2003. — С. 116 — 117.

4. Левенець Ю. А. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина ХІХ — початок ХХ століття). — К.: Стилос, 2001. — 573 с.

5. Метер К. М. ван. Методология социологии // Международный журнал социальных наук. - №3 (6), 1994.; Социология: состояние исследований. Вып. 1. — С. 26.

6. Кутуєв П. В. Концепції розвитку та модернізації в соціологічному дискурсі: еволюція дослідницьких програм. — К.: „Сталь”. — 2005. – С. 318.

7. Пастухов В. Б. Украина — не с Россией. Причины и последствия стратегических просчетов российской политики по отношению к Украине // Полис. — №1, 2005. — С. 28.

8. Фатенков А. Н. Кто должен править: люди или законы, массы или личности. Антология экзистенциальной автократии // Полис. — №2, 2005. — С. 158.