Політичне лідерство як складова процесу самоорганізації українського соціуму

У процесі еволюції соціуму політичне лідерство, наче лакмусовий папір, виявляє прагнення (готовність) та здатність до проявів власної самоорганізації. Його інтеграція (як структурного елемента політичної діяльності) у глобальну життєву систему світу найбільш характерно репрезентує і легалізує індивідуальні сподівання і наміри лідерів, які є уособленням групових (колективних) інтересів. Їх політичні, економічні, етнонаціональні, соціокультурні, культурно-історичні, інституційні, процесуальні тощо аспекти зосереджують у собі вузол протиріч різного плану, змісту, рівнів. Навколо вибору програми дій можливої „розв’язки” цих інтересів (тобто шляхів розвитку української спільноти) протягом останніх сімнадцяти років відбувається гостре зіткнення провідних політичних сил.

Вважається, що суспільні рухи неможливі без лідерів, оскільки перші продукують, зумовлюють і вимагають останніх. Це стосується також наявних вищих інституційних державних і суспільно-політичних утворень, прояву у їх функціонуванні дій лідерів/керівників держави, діяльності перших осіб опозиційних політичних сил, місцевої влади та їх представників на рівні регіону, області, мерів великих міст тощо. Політичний зміст історичного часу та його політичні характеристики (політичний устрій, політичне життя суспільства, провідні напрями політичної діяльності, динаміка змін у політичних процесах та інститутах і стиковані з ними суспільні трансформації) зазвичай пов’язують з діяльністю політичних лідерів.

У політичному контексті йдеться про осіб, які завдяки своєму соціальному статусу фактично впливають на вироблення і прийняття політичних рішень, які потім за допомогою різних державних і недержавних інституцій та втягування в цей процес великої кількості людей перетворюються на політику. Виходить, що політичні лідери мають пріоритет і своєрідні „преференції” від суспільства (яке їх так або інакше легітимізує) на формування того періоду, в якому вони живуть.Визнання значного впливу особистості у владі на особливості перебігу того чи іншого етапу загального процесу суспільно-політичного розвитку (наприклад, діяльність і/або пасивність вищих партійно-державних посадовців у вітчизняній історії) пов’язується з тривалим перебуванням України у перехідному стані „гібридного” суспільства. Саме такий стан дає підстави деяким дослідникам вважати, що інституційна модель, покладена в основу української національної держави, вступала у протиріччя з фактичним станом українського суспільства, не забезпечуючи йому елементарних умов функціонування і відтворення. У процесах самоорганізації, особливо в епохи радикальної реструктуризації суспільства й трансформації його ціннісної сфери, тобто у ситуаціях соціального дисбалансу, зміни можуть ініціюватися групами, які мають обмежені „матеріальні” ресурси, однак беруть участь у процесі продукування ідей (отже, вони дотичні до ідеаційних ресурсів). За умов дотримання ціннісних орієнтирів демократії затребуваними стають діалог у стосунках між державою та соціумом, політичний компроміс як спосіб подолання протистояння і/або розбіжностей між частинами політичної еліти.

Політичне лідерство (як один з видів лідерства та його найвищий прояв) має свої особливості. Сьогочасне розуміння соціополітичних інституцій як констеляції і виробника смислів людських дій („фабрики смислів” за В. Лекторським) включає у себе діяльність великої кількості анонімних персонажів. Як відомо, людські дії не тільки продукують і відтворюють соціальні структури, але й обумовлюються ними. Зокрема, політичне лідерство як процес пов’язується з врахуванням дихотомії між лідерством і керівництвом у політиці (тобто взаємозв’язку лідерських якостей і владних повноважень, досягнутим статусом у державно-політичній ієрархії і реальною мірою впливу), історичним часом, політичним режимом, суспільним ладом, типом влади, які панують в той чи інший період розвитку спільноти, а також, значною мірою, з традицією, усталеною системою прояву дії етнокультурних чинників у суспільній сфері.

Політичний розвиток нікому не вдавалося „вивільнити” від особливостей того чи іншого історичного часу, а людей – від наслідків їх дії. Всі спроби „скасувати” історію зазнали краху. Україна у своєму політичному житті перебуває на зламі двох періодів: попереднього тоталітарного і демократичного, що утверджується. Політичний вимір (порівняно з історичним) є більш швидкоплинним і мінливим. Це створює ілюзію величезних (якщо не необмежених) можливостей щодо втручання людей (політиків при владі, політичних партій, які діють в конкретний історичний час) у процес суспільно-політичного розвитку, зміну векторів соціального спрямування. „Сприймаючи самоорганізацію індивідів у групи як загрозу своєму режиму, ленінці — з погляду ретроспективної оцінки їх практик — воліли реалізувати теоретичну модель тоталітарного панування, розроблену Г. Аренд. Остання, як відомо, вбачала сутність тоталітаризму в мобілізації атомізованих індивідів, які об’єднуються у деполітизовані маси” [15]. Тоталітарний диктаторський режим не лише позбавляє людей їхньої спроможності діяти, а й формує особливу тоталітарну свідомість, для якої найбільш характерною ознакою є інфантильність, коли суспільство і влада, влада і народ у такій свідомості існують не диференційовано, а мисляться як єдине ціле. Парадоксальність тоталітарної свідомості полягає в тому, що об’єктивне усунення людей від влади водночас підтримує щиру віру в те, що вождь у кожній своїй дії виражає їх інтереси краще, ніж вони самі. За таких умов індивіди здебільш перетворюються на єдиний цілісний організм — на спільника усіх дій і злочинів, що чиняться тоталітарним режимом.