Політичне лідерство як складова процесу самоорганізації українського соціуму

Самоорганізація як колективна (групова) дія існує та здійснюється у взаємодії держави і суспільства. Створена сферою політики система координат дії індивідуальних і групових акторів впливає на відносини домінування – підкорення у державних (та інших) інституціях розподілу і здійснення влади. Процеси державотворення, типи владних відносин (народу та еліт) слугують тим грунтом, на якому найістотніше відстежуються зміни, що відбуваються в процесі суспільного розвитку.

Українська держава як „політичний атрактор самоорганізації” українського етносу [1] останнім часом проявляє тенденцію до розширення сфери діяльності різних секторів та груп громадянського суспільства. Сфера її безпосереднього втручання у політичну складову суспільного життя звужується, а саме воно набуває іншого (більш релевантного до регулятивних функцій) характеру. Водночас нинішня інституційна модель української держави майже не сприймає соціальних, культурних і політичних імпульсів, що виходять з українського соціуму. Політичні (а також теоретичні) дебати навколо проблем самоорганізації актуалізуються потребою в осмисленні теперішнього як предмету вибору. Проблема загострюється тим, що „... самоорганізаційне значення соціального дискурсу для всього соціуму не рівноцінне: суперечності на вищих ієрархічних рівнях чи базових соціальних стратах викликають у соціумі набагато значніше внутрішнє збурення, аніж дисгармонія в локальних об’єктах соціуму” [2]. Вислів Ш. Монтеня „істина по цей бік Піренеїв — хибна думка по інший” може бути застосована і до українських політичних гравців відносно один одного у підходах до національних політичних і культурних цінностей.

Основи самого існування політичного лідерства тісно пов’язані з владою і тими ціннісними категоріями, які є неминучим продуктом і необхідною умовою суспільного розвитку в будь-якому з його аспектів. На зламних етапах ситуація ускладнюється, оскільки „сфера ...відбору суттєво розширюється у моменти, коли система є найбільш далекою від рівноваги, оскільки тоді незначні зусилля викликають масштабні наслідки (і навпаки, у моменти, близькі до рівноваги, навіть масштабні зусилля можуть мати лише незначні наслідки)” [3]. Позиціювання провідних політичних сил у вигляді обраної конфігурації українського парламенту має значення не тільки у сенсі масштабу та наслідків необхідних українському соціуму реформ, але й закладанням основ тих традицій, які формують відносини у владі. Тобто, змінюють формат відносин влади та опозиції (яка є невід’ємною складовою самої влади). За таких умов політичне лідерство набуває системної цілісності сучасних уявлень неоінституційного штибу, а політичні лідери/керівники набувають додаткових можливостей врівноваження у протистоянні політичних сил та пов’язаних з цим проявів політичної дії.

Наголос на потребі „усвідомлення тісного зв’язку між національною самореалізацією та „емансипацією людської одиниці””, необхідність „вирватися із зачарованого кола системоцентричних пріоритетів” на користь „самоцінності й неповторності людської індивідуальності”, відмова від „нерозвинутості діяльнісно-індивідуалістичного типу мислення і поведінки” [4] актуалізується сучасними політичними практиками на теренах України.

Постсучасні методологічні орієнтації у підходах до розгляду процесів суспільної самоорганізації (трансформації і/або модернізації) та інституціональних змін базуються на принципі синтезу різних методологій. Серед них провідними напрямами можна вважати конструктивізм і детермінізм. Закладені у класичних теоріях суспільного розвитку (О. Конт, К. Маркс, Т. Парсонс, Д. Белл) принципи універсалізму, дедуктивності і детермінізму у посткласичних теоріях (П. Сорокін, Г. Маркузе, Т. Лукман, М. Кастельс) піддаються ревізії. До таких підходів можна віднести феноменологію (П. Бергер, Т. Лукман), структуралізм (К. Леві-Строс, Е. Гідденс, П. Бурдьє, П. Шампань), символічний інтеракціонізм (Дж. Мід), у дослідженнях яких вивчаються суб’єктивні аспекти соціальної дії (пов’язаної з усвідомленою чи неусвідомленою активністю людей).

Когерентність між конструктивізмом і детермінізмом має прояв у відмові від „універсальності” того чи іншого підходу. Кожен з них може домінувати у науковому аналізі тієї чи іншої сфери соціополітичної дійсності у залежності від мети використання. Стирається сутнісна різниця між „кількісними” і „якісними” методними орієнтаціями. Мультиметодний аналіз використовується задля досягнення взаємодії між політичними субдисциплінами та отримання стабілізуючих результатів [5]. Складність використання подібного підходу полягає у відмові від еклектики та дотримання відповідного методного дискурсу.Детермінізм розглядає систему соціальних дій як таку, де елементи є взаємопов’язаними. Відповідно, суспільство здатне підтримувати стан динамічної рівноваги за допомогою зміни своїх параметрів. „Відомо, що однією з ключових ідеально-типових ознак західних ліберально-капіталістичних суспільств (наголос на предикаті „ліберальний” не випадковий, оскільки західний капіталізм виявився здатним генерувати не лише раціональну безособовість, але й персоналістські режими на кшталт фашистських. Лише цей факт європейської історії робить безглуздою тезу про органічність західної модернізації) стало вироблення ними як безособової, цілераціональної, формально-інструментальної й калькульованої орієнтації соціальної дії, так і відповідного набору інституцій, що уможливлював реалізацію дії такого типу” [6]. Зауважимо, що до цього „набору інституцій” входить і політичне лідерство.