Політичне лідерство як складова процесу самоорганізації українського соціуму

У політичній науці можна зустріти порівняння модерних західних (відкритих громадянських) суспільств з соціальним „керованим термоядерним синтезом”, завдяки якому воно „в ідеалі здатне підтримувати політичну активність населення постійно. Всередині такого суспільства, по суті, відбувається так звана „перманентна революція”, яка надає динамізму його розвитку, ...у схожих системах досягнення тих чи інших суспільно значущих цілей здійснюється політичними методами, оскільки опосередковане активністю організованих мас” [7]. У межах детермінізму прихильники функціоналізму розрізняють чотири рівні механізму саморегуляції соціальної системи: рівень індивідів і колективів (первинний), рівень організації (управлінський), інституційний (структури і норми), ціннісний (соцієтальний). Вважається, що чим вищий рівень, тим вищий ступінь прояву системної цілісності у механізмах суспільної інтеграції (Т. Парсонс).

Не залишаються поза увагою і деструктивні явища у суспільстві. Р. Мертон та його послідовники обстоюють тезу, що будь-які елементи суспільної системи є функціональними (а отже й дисфункціональними) – за кожним елементом соціальної системи ніби закріплена відповідна незамінна функція для існування суспільства на тому чи іншому етапі його розвитку. Проте ці функції можуть діяти у явній і латентній формах. Зауважимо, що різні варіанти функціонального підходу надають перевагу вивченню об’єктивних, зовнішніх чинників соціополітичної дії. В них значно менша увага приділяється ролі суб’єктивних чинників (наприклад, усвідомленості чи неусвідомленості людьми суспільно-політичної дійсності, місця і ролі окремої особистості в суспільстві). Взагалі, доцільно звернути увагу на такі обставини, за яких вся історія політичної думки і практики „свідчить про жорстке протистояння персоналістської й інституціоналістської парадигм. ...З плином часу вірогідність їх позитивного синтезу аж ніяк не зростає. Скоріше, можна констатувати посилення конфронтації між ними” [8]. Така констатація актуалізує когерентність символічних цінностей (якими послуговуються індивіди), та їх відношеннями з активними центрами соціального устрою. Домінуючі в них інституційні та ідеаційні складові утворюють сукупність впливових інституцій і персон влади, які здійснюють критично важливий вплив на членів суспільства [9].

У складних системах соціального контролю за утилітарною повсякденністю хтось має виконувати роль „посередника” (М. Хайдегер) між існуючими „правилами” і застосовуваними „санкціями”. Це призводить до своєрідності існування людини у світ-культурному середовищі, прояв дії якої відбувається між розмаїттям суспільних відносин та регламентними режимами державного регулювання. Налагодження взаємодії інституцій і спільнот забезпечується системою механізмів, які підтримують у суспільстві виконання нормативних правил. Їх науковий розгляд та аналіз взаємодії потребує використання тієї чи іншої теорії.

Що стосується політичного лідерства, то й до сьогодні його фундаментальна теоретична основа не розроблена. У політичній науці все більше використовуються емпіричні способи раціоналізації наявних практик політичної дійсності щодо політичного лідерства/керівництва. Розвиток антропології, соціології й психології сприяв тому, що явище лідерства почали досліджувати і вивчати експериментально, а одержані результати – інтерпретувати в сенсі створення різних типологій на кшталт „дудар в зеленому костюмі”, „пожежник” тощо з подальшим перенесенням їх у політологічні дослідження [10].

У наш час вивчення лідерства спирається переважно на такі теорії, як „теорія рис” (де головна увага приділяється психологічним характеристикам політичного лідера), „теорія ситуацій” (коли висування особи лідера пов’язується з виникненням суспільної потреби у вирішенні тих чи інших соціальних проблем), а також „теорія послідовників” (коли становлення і розвиток лідера аналізується за допомогою наявних зв’язків у цій площині). Були також спроби розробити інтегративні підходи до явища політичного лідерства/керівництва [11].Слід визнати, що в інтерпретаціях політичного лідерства значно більше нераціонального ніж раціонального. Емоційні оцінки, моральні заборони, уявлення про майбутнє (реальне, бажане, ідеальне, фантастичне) заміщують сам процес формування ідеї цілісності щодо реально існуючого суспільно-політичного явища. Як застарілу представляють також типологізацію лідерів, розроблену М. Вебером [12]. У постмодерних поглядах центробіжні тенденції, локалізація, мікрорівень і мікропроцеси, фрагментація, індивідуалізація вийшли на перший план.

Такі підходи неминуче обумовлюють зміщення акцентів у аналізі проблеми лідерства як суспільно-політичного явища у бік психологічних складових (які і справді мають прояв). Відбувається своєрідна фрагментація цілісного явища. Воно аналізується не в одиницях політології, а в одиницях політичної психології, в результаті чого втрачаються важливі аспекти аналізу, оскільки не зважається на суспільно-політичний контекст, динаміку політичних процесів, вплив інституцій тощо. (Як відомо, структура колективної діяльності суттєво відрізняється від діяльності одного суб’єкта за динамікою, змістом, умовами перебігу, за результатом).

Можна дійти висновку, що не коректно ототожнювати поняття „політичний лідер”, „політичний керівник” і „політичне лідерство” як такі, що відображують по суті різні явища суспільної дійсності, хоча вони й взаємопов’язані [13]. Політичне лідерство явище колективне (соціальне) за своєю природою і сутністю. Воно містить перехід від цінностей індивіда до цінностей суспільства і навпаки. Міркування, що політичне лідерство і політичний лідер поняття тотожні, пов’язані (в кращому випадку) з розумінням лідерства як статичного явища. Лідерство як процес (у часі і просторі) не може бути тотожним лідеру як суб’єкту (нехай навіть груповому учаснику цього процесу, що відбувається в певних умовах і має свій, відмінний від результатів діяльності політичного суб’єкта, результат) [14]. Політичне життя України свідчить про можливість створення ситуації, за якої при наявності політичних лідерів фактичне становище справ доводить, що політичного лідерства немає. Але такий стан не буває тривалим, оскільки вертикалі і горизонталі каналів влади є важливим механізмом трансляції генетичного коду суспільної самоорганізації.