Політичне лідерство і його роль в суспільно-політичних перетвореннях

Строго ієрархічна (особиста) залежність керівників і підлеглих, авторитарно-патріархальне свавілля в державно-правовій сфері — таким згодом на практиці виявися „новий курс”. Головним наслідком використання застарілих політичних підходів до нових умов стало катастрофічне зростання невідповідності рішень, що приймаються, суспільним прагненням. Причини різні. Одна з них — неймовірна мімікрія і пристосуванство підлеглих, що набували найбільш витончених форм заради досягнення і збереження „особливих відносин”. Поряд з ними завжди крокує зрада задля можливості прислужитися майбутньому можливому наступнику у такій системі політичних та особистих відносин. Наслідок — прогресуючий характер паралічу політичної свідомості у керівництва країни.Нарощування владних м’язів державою суспільство (що існує на демократичних засадах) дозволяє в тому випадку, коли воно вбачає у цьому необхідну умову для збереження та поліпшення досягнутого рівня життя, для зміцнення національної безпеки тощо. Але якщо держава не може виконувати ці функції належним чином, то авторитет її керівників падає. На шляху еволюції сучасних державних систем однією з провідних цілей є та, щоб кожен громадянин був звільнений від необхідності створювати свою локальну безпеку в найширшому розумінні [24].

Влада, яка ставить себе над суспільством, починає вести з ним нескінченну боротьбу, нав’язуючи свої правила гри, свої уявлення про суспільний розвиток та його „моделі”. В. Ющенко 26 квітня 2001 року заявляв: „Як громадянин, сьогодні я переконаний у тому, що демократія в Україні зазнала серйозної поразки. Ми виявилися неспроможними захистити свій вибір. Політична еліта, представлена більшістю тих, хто проголосував сьогодні проти українського уряду, виявилась не готовою визнати легальну економіку і публічну політику єдино можливим способом суспільного розвитку” [25].

Та під час останніх президентських перегонів українське суспільство вперше створило політичний прецедент, коли було порушено усталену традицію визначення лідера шляхом передачі владою влади самій собі. Намагання продовжити монополію на „народне волевиявлення” використанням можливостей державної машини та прикриття цього добре відпрацьованого ще за радянських часів дійства флером легітимних процедур, у свою чергу, викликало неочікуваний владою опір громадян, що набув всеукраїнського масштабу. Запропонований українській громаді варіант політичної гри в „лідерство” вимагав постійного попередження спроб оцінки його ефективності. Та форма виборчого абсолютизму, яка нав’язувалась суспільству, потребувала більш або менш публічного визнання способу його формування. Тенденція змін, які в наступному почалися в українській політичній практиці, наближає Україну до загальновизнаних світовою спільнотою норм політичного та громадянського життя.

Те, що Україна запізнилась на цьому шляху, не викликає сумніву. Дискусія стосовно статусу першої особи, тобто – загальнонаціонального політичного лідера в сучасній системі влади, по суті, пов’язана з проблемою персоніфікації влади, злиття її з індивідуальними якостями, накладанням їх на зміст діяльності лідера та його оточення. Те, що в нашому політичному житті не існувало інституту політичного лідерства, призвело до того, що суспільство не мало механізмів впливу на владні структури. Між владою і громадянами не існувало продуктивного зворотного зв’язку. Лише останнім часом він починає складатися.

Будь-яка політична сила, взявши владу, прагне її утримати. Колізія, яка виникає, пов’язана з дилемою наступної лінії поведінки нових керуючих. Більшість населення частіш за все бажає не стільки змін, які є завжди абстрактними, скільки підвищення матеріального добробуту, що є конкретним. Демонструвати швидкі значущі, відчутні зміни на краще, нехай і не досить масштабні – один з варіантів отримання загальної підтримки політичного курсу.

Інша аргументація щодо суспільних очікувань пов’язана з тим, що ми маємо „потерпіти” для того, щоб наші нащадки жили краще. Як відомо, цей аргумент був здатен сприяти зберіганню влади протягом тривалого часу. Однак пропозиція чекати кращих часів не береться до уваги тими, хто має доступ до влади і владних відносин, оскільки люди (чи то депутати різних рівнів, а чи державні чиновники та партійні функціонери) набувають нових можливостей для поліпшення умов свого існування, для збагачення. Змін у цих процесах майже не помічається. Вони відтворюються у різні історичні часи та епохи. Не виняток і наш час.

Викладений матеріал дозволяє дійти наступних висновків. Погляди на політичне лідерство протягом тривалого часу здебільш пов’язуються з ідеями психологічного редукціонізму. Не применшуючи значення психологічних аспектів у з’ясуванні відносин між політичним лідером і групою, групою (командою політиків) і послідовниками, зауважимо, що політичне лідерство як суспільно-політична інституція має й інші суттєві аспекти, які не враховувати неможливо. Особливістю України є те, що інститут політичного лідерства лише починає формуватись. За таких умов важливим є розгляд цього процесу на підставі культурно-історичного підходу.

Однією з головних ознак демократизації суспільно-політичного життя є становлення політичного лідерства як суспільної інституції. Соціальна база завжди містить в собі об’єктивні складові проявів діяльності політичних суб’єктів. Це стосується, насамперед, як вищих інституціональних державних і суспільних утворень та лідерів/керівників держави, діяльності перших осіб опозиційних політичних сил, а також і/або місцевої влади та її представників на рівні регіону, області тощо.В умовах авторитаризму (тим більше – тоталітаризму) політичне лідерство існує як відношення домінування-підкорення у політичній сфері. Йдеться насамперед про брак таких об’єктивних складових (що утворюють політичне лідерство у суспільному житті у вигляді політичної інституції), як: розподіл гілок влади та визначення їх функцій; багатопартійність; публічна змагальність політиків, циклічність зміни осіб у владних інституціях та багато іншого. Аналіз політичного лідерства в суспільно-політичних перетвореннях потребує не тільки вивчення процесів його формування як важливої суспільно-політичної інституції, але й розгляду існуючих механізмів здійснення лідером своїх владних повноважень через політичне керівництво. Інакше не можна пояснити фактичний прояв дії політичних лідерів.