Політичне лідерство і його роль в суспільно-політичних перетвореннях

У проблемах влади, її спадковості, пов’язаної зі зміною лідерів (а, відповідно, і з конкуренцією чи боротьбою за першість), є суттєвіші фактори, аніж зіткнення одного лідера чи керівника з іншим. Історичний (та вміщений в нього політичний) розвиток зумовлюється багатьма чинниками, і одним з них є механізм відтворення (закономірної повторюваності). Головна сутність найважливіших суспільних проблем за певних умов ототожнюється соціумом з тим чи іншим політичним лідером на підставі запропонованої його політичною силою програми дій.

Політичний діяч, перебуваючи на вершині владного олімпу і маючи відповідний вплив на долі мільйонів людей, водночас є особою, яка належить всьому суспільству. Якщо на шляху до влади політичний лідер є своєрідним символом цінностей, ідей та інтересів певної політичної сили, то, здобувши владу, він опиняється в пастці, де, з одного боку, існує потреба задоволення інтересів тієї політичної групи, яка привела його до влади, а з іншого — виконання програми та взятих на себе перед всім суспільством зобов’язань. Таке становище лідера особливо ускладнюється за проголошеної необхідності реформування суспільства. Організаційне, інтелектуальне, кадрове тощо забезпечення процесу реформ, здебільш пов’язується з прийняттям непопулярних (чи незрозумілих для більшості громадян) рішень [23]. Але шлях реалізації задумів зумовлюється дією об’єктивних обставин та подій майбутнього, які неможливо передбачити. Навіть професійність найвищого рівня не гарантує від появи такої ситуації, коли нібито передбачувані події призводять до зовсім непередбачуваних наслідків. Саме тут відбувається перевірка володіння лідером мистецтвом політики, коли в умовах перетворень необхідно не тільки зберегти довіру виборців до себе та запропонованого політичного курсу, але й не звернути з обраного шляху у його проведенні.Відтворення цих процесів можна спостерігати на всіх етапах як радянської, так і пострадянської української політичної історії. Справді, хіба відставка П. Шелеста та призначення Кремлем В. Щербицького були простою зміною в Україні одного керівника іншим, а не явили собою початок змін у відповідних соціальних орієнтирах? Добре відомо, чим завершилася відмова від реформ і тих, хто впроваджував їх на теренах СРСР. Те, що М. Хрущов спромігся на ХХІІ з’їзді КПРС утвердити в тодішньому партійному житті ротацію керівних кадрів як постійно діючу норму, на нашу думку, стало однією з головних причин його усунення з посади. Оскільки майже вся тодішня когорта партійної номенклатури повинна була поступитись місцями у владній ієрархії молодшим наступникам. Ф. Бурлацький мав сенс, коли зауважував: влада Л. Брежнєва тому і залишилася непорушною, що він із краху свого попередника М. Хрущова витягнув рятівну для себе, проте згубну для країни заповідь: „Не реформуй”. М. Горбачов, навіть з відстанню в часі, позбавився лідерських повноважень (і посади першого та останнього Президента СРСР) саме на цьому шляху. Власний погляд відносно розвитку України коштував П. Шелестові посади першої особи. Проте В. Щербицький за умов послаблення центральної влади та бажання позбавити Україну від не бажаних для нього змін зумів зберегти своє становище до останньої можливої миті. Йому також слід віддати „пальму Мерцалова” в реалізації такого характерного прояву авторитаризму, як впровадження традиції кланової навали нескінченної шереги „захожих” чиновників на столичні „хлібні місця”. В цьому випадку вона мала дніпропетровське коріння.

В умовах боротьби за державну незалежність України та можливої альтернативи вибору в особі В. Чорновола чи означав прихід до влади Л. Кравчука та його прибічників лише зміну керівників? Скоріше за все, це було відображення тогочасної суспільної свідомості, з одного боку, і фіксація принципових змін сутності і функцій влади — того, що стосується суспільного устрою, з іншого. Навряд чи хто піддає сумніву те, що Л. Кравчука було усунуто з поста Президента України не внаслідок „народного волевиявлення”, а в результаті дій конкретних політичних сил, невдоволених його керівництвом та політикою. Тією її складовою, що була пов’язана з реформуванням базових відносин у суспільстві, тобто відносин, пов’язаних з власністю.

Виникає запитання, хто, з якою метою, спираючись на потенціал яких конкретних політичних сил та якими шляхами, засобами звів нанівець революцію в Україні на початку 1990-х років? Одна з найважливіших ролей у цих процесах належить пострадянській українській еліті. Сформована з представників вищих ешелонів компартійної бюрократії, вона у своїх діях базується на авторитаризмі, коли проблеми політичного і правового, управлінського аспектів суспільного життя практично не роз’єднуються. Продовжилась традиція, коли рівність громадян перед законом замінюється рівністю тих же громадян перед свавіллям політичної влади. Межа між демократичними і бюрократичними принципами управління стає розмитою. На поверхні соціального життя це має вигляд своєрідної суміші демократичних (за зовнішніми ознаками) і бюрократичних (по суті) інститутів; наприклад, вибори як форма призначення. Маючи великий досвід керування суспільними інститутами, бюрократія під демократичними гаслами оновила свою зовнішність.

У результаті складної „гри” різних політичних сил як в Україні, так і за її межами, на посаду „першої особи” замість Л. Кравчука було обрано Л. Кучму. Запропонована ним політика спочатку не викликала протесту, але драматизм її стану прояснився дуже швидко. Необхідна та пов’язана з процесом трансформаційних змін переоцінка системи цінностей в суспільстві почала гальмуватися. Зберігались та передавались у спадок звичаї морального безволля та покірності. Підтримувана звичка до інертності і корисливого зацікавленн у пристосуванні до реалій політичного життя закріплюється в нормах і організаціях, політичних інституціях, в позиціях сильних соціальних груп.