Політичне лідерство і його роль в суспільно-політичних перетвореннях
Поєднання філософського, історичного, соціологічного і політичного аналізу можна характеризувати як дослідницький досвід українського соціуму постсучасної доби. Результати нових підходів як до розуміння української дійсності, так і до її джерел подаються у колективній монографії „Український соціум”. Автори обгрунтовують специфіку аналізу стосовно проблеми виокремлення етапів становлення та визначення їх критеріїв у понятійному ряді: „капіталізм”, „комунізм”, „державний капіталізм”, „індустріалізм”, „просунутий індустріалізм”, „постіндустріалізм”, „модернізм”, „пізня сучасність”, „постмодернізм”, „постсучаність”. Остання подається як „епоха, що знаходиться в процесі принципової незавершеності її якостей, стані розгортання мультикультуралізму як опозиції європейської культури” [5].
Останнім часом дослідники схиляються до того, що політика є складовим елементом людської культури [6]. Таке розуміння повертає політичні зусилля на шляху суспільних перетворень від ідеологізованих конструкцій до реального світу, доступного для розуміння у повсякденному житті. „Процес демократизації посилюється зі зростанням недовіри до тоталізаційних владних дискурсів, які насамперед продукує держава, а також посиленням ідентитарних пошуків особистого розвою та успіху. Після фази сакралізації „великої” політики набирає обертів ера сингулярних „малих турбот” (про себе та близьких людей, про „цікаве”, „прибуткове” тощо), які мають радше символічне та естетичне обґрунтування” [7].
На цьому перетині у гонитві за оманливими і примарними цінностями людина не спроможна виробити для себе правильні орієнтири і перетворюється на об’єкт маніпулювання, в тому числі й політичного. Політичний світ характеризується тим, що в ньому „відкриття днів майбутніх не можуть звершитись сьогодні, оскільки саме майбутнє слід створити. Майбутнє не задається теперішнім, навіть якщо воно визначається минулим” [8]. Особливо відчутним це стає при ретроспективному розгляді українського політичного життя [9].
Зміст суспільно-політичного розвитку завжди пов’язаний з людською діяльністю. За радянських часів її розгляд обмежувався висвітленням процесу „втілення в життя” рішень органів політичної і державної влади трудовими колективами, широкими прошарками трудящих. Тим самим ніби підкреслювалась роль народних мас як головної рушійної сили історичного розвитку. Водночас за межами наукового дискурсу опинився аналіз політичних та інших процесів, відносини між людьми в межах окремих політичних інститутів та їх сукупності, які репрезентують ту чи іншу окрему систему. Намагання ліквідувати цю прогалину спостерігаються останнім часом [10].
В контексті проблеми, що розглядається, слід назвати праці, присвячені дослідженню та висвітленню діяльності українських політичних діячів — П. Шелеста [11], В. Щербицького [12], Л. Кравчука [13; 14], Л. Кучми [15], В. Ющенка [16]. Такі праці, написані в різні часи, можуть використовуватися не тільки як джерело інформації про керівників і лідерів України, але й для дослідження умов реалізації лідерського потенціалу, його впливу на соціальний і політичний розвиток українського суспільства за останні півстоліття.
Метою статті є розгляд дії політичних керівників та лідерів і формування в Україні інституції політичного лідерства, його впливу на зміст соціально-політичних перетворень в процесі становлення і розвитку сучасного українського соціуму.
Дослідники погоджуються з існуванням взаємозумовленості та взаємодії між політичним лідерством і соціально-історичними особливостями суспільного розвитку [17]. Відзначаються залежні від проявів політичного особливості основних тенденцій суспільного розвитку [18; 19; 20]. Разом з цим, політичне лідерство розглядається більше як соціально-психологічна проблема, залишаючи на узбіччі прояви його впливу на політичне і суспільне життя як політичного інституту. Вивчення специфіки політичного лідерства, особливостей владної дії як механізму його здійснення (та інші проблеми політичного лідерства) завдяки авторським підходам переміщуються до сфери людської свідомості і пов’язуються з особливостями її прояву. Наприклад, М. Вебер стверджував, що міркування про політичну сферу не можуть спиратися на емпіричні факти, а повинні вміщуватись у сфері ідеальних конструкцій [21]. Поясненням цьому може слугувати те, що відразу складно (навіть неможливо) проаналізувати всі ймовірні наслідки людської дії в політиці, прояв яких відбувається з часом.На початку 1990-х років українське суспільство перебувало на гребені великого оптимізму стосовно свого майбутнього. Це був час, коли панувала впевненість, що Україна разом із незалежністю одержала шанс на процвітання в сучасному світі. Ця віра мала важливе політичне значення, оскільки стала потужною стабілізуючою силою. Ідея державності і демократизації наповнює зміст політичного процесу, починає сприяти конкретним перетворенням, просуванню українського суспільства у глобальну життєву систему світу. Це не тільки те, що безпосередньо оточує людину, сукупність предметів суспільних відносин, серед яких проходить її життя. Це також система ієрархічно значущих для неї стосунків та обставин у теперішньому і майбутньому світі в цілому.
В дії причинних зв’язків у політичних процесах завжди міститься прояв загальних закономірностей. Одне з провідних місць в них належить політичній еліті і лідерству. Фахівці висловлюють думку, що в умовах авторитаризму (тим більше – тоталітаризму) політичне лідерство не існує. Між претендентами на посади в політичних і державних інституціях постійно точиться прихована від широкої громадськості боротьба. Але в умовах таких перехідних суспільств, як українське, простої констатації такого факту при розгляді політичних процесів виявляється замало. Як і всі проблеми, пов’язані з людською дією (тим більше в такій сфері, як політика), вони складно піддаються однозначній інтерпретації. Брак політичного лідерства як суспільно-політичного інституту не виключає фактичної наявності такої особи в політичній дійсності [22].