Політичне лідерство і його роль в суспільно-політичних перетвореннях
Суспільно-політичні перетворення мають чимало важливих складових. Серед них особливе місце належить політичному лідерству. Останнє не тільки перетворюється (за певних умов) на політичний інститут, але й виступає своєрідним механізм, дія якого зумовлює особливості та динаміку перебігу суспільних змін. Розгляд цих процесів пропонується у даній статті.
Протягом тривалого часу політичне життя України визначається протидією двох провідних політичних сил. Прояви цієї тенденції бачимо в тому, що поряд з розумінням неминучості реформування українського суспільства спостерігається постійний спротив його послідовному здійсненню. Протистояння таких настроїв долається шляхом визнання користі реформування. Хоча суперечки стосовно темпів проведення реформ і тієї міри, в якій корисно зберігати відданість колишнім авторитетам і символам, тривають. Пошук відповіді на запитання, за яких умов відбувається цей вкрай складний процес, має важливе наукове та суспільне значення.
В основі відтворення будь-яких політичних явищ лежать процесуальні механізми функціонування суспільства та інституціональні зміни. Такий підхід до модифікацій суб’єкт-об’єктної політичної дії пояснює наявність постійних змін у політичному житті. Поступове їх нагромадження фіксується у суспільно-політичному досвіді. Факти, які відображають політичне життя, потребують осмислення в першу чергу тому, що людина не в може перебувати поза межами властивих її повсякденному життю реалій [1].
Серед інших чинників політичне лідерство вважають одним із визначальних факторів політичного і суспільного життя, яке пов’язують з функціонуванням влади. Зміна окремих осіб у владі (політиці) супроводжується постійним відтворенням її „технічних” механізмів, універсальних закономірностей, засобів і методів — прийомів просування щаблями політичної ієрархії, висування політичних лідерів, відбору кадрів, політичної боротьби, закономірностей цілеспрямування, структури політичного процесу, відношення політики і економіки, моралі та інших проявів реального життя [2]. За цих умов політична діяльність є якісно особливою системою, яка висуває власні вимоги до всіх елементів і компонентів, що входять до її складу, модифікує і трансформує їх відповідно до своєї специфіки [3].
Ми розглядаємо політичну діяльність як соціально організовану поведінку у сфері політики, яку люди здійснюють для задоволення своїх практичних потреб. Політична діяльність культурно опосередкована й історично розвивається, проводиться відповідно до особливих поведінкових норм; винагороджується різним рівнем престижу, благополуччя, привілеїв, прав і можливостей; призначається для певних членів (груп) населення; контролюється відповідними членами (групами) населення; структурується з іншою діяльністю у необхідному розподілі праці. Ця соціальна організація і визначає її конкретний (соціо-політико-культурний) характер.
Діяльність людей не лише організує складні соціально-політичні інститути і системи, але й постійно їх перетворює. Політичне лідерство здійснюється в межах політичних відносин і політичної системи суспільства, воно пов’язане як з державними, так і з іншими інституціями (в першу чергу – політичними) — партіями, рухами тощо. Їх вплив може пояснюватися тим, що більшість громадян під демократизацією (крім вільного волевиявлення на виборах), розуміє задоволення рівних прав на отримання чотирьох основних благ: прийнятного доходу, доступу до освіти, відповідного медичного забезпечення та власної захищеності і безпеки. Шлях досягнення демократизації, яку розуміють таким чином, щоб кожен справді зміг отримувати такі блага, полягає у створенні відповідної системи розподілу суспільних ресурсів, яка суттєво відрізняється від тієї, яку маємо сьогодні. Саме це є основним змістом протистояння у політичному процесі і робить привабливим заплановані нові контури політичної суспільної структури.
Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить, що суспільно-політичні перетворення є предметом вивчення в контексті модернізації українського суспільства не тільки як результату розвитку теорії, але й виникнення, відтворення і згасання соціальних рухів (національних, політичних, релігійних, економічних тощо), технологічних і науково-освітніх проривів. Саме такий аспект подає професор М. Михальченко. Він розробляє соціолого-історичний методологічний підхід, який забезпечує нові можливості для розгляду соціоісторичного виміру України як об’єкта пізнання. На думку вченого, „щоб зрозуміти світові тенденції суспільного розвитку, теоретично обгрунтувати шлях України в XXІ ст., науковцям і політикам, як кажуть, треба подолати „розруху” в головах, а потім помірковано і методично працювати на теоретичне і методологічне забезпечення практики суспільних перетворень”. При цьому „західна суспільна наука, втративши свого головного супротивника — марксизм-ленінізм і більшовизм як практику реалізації марксистського суспільного ідеалу, - теж опинилася в кризі”.У низці теоретико-практичних висновків, розглядаючи процеси української модернізації, М. Михальченко справедливо підкреслює, що багато в чому вона „не осмислена і не подана як програма реалізації стратегії відтворення і розвитку людини — особи і громадянина, як реальний гуманізм”. Він констатує, що „в Україні дотепер не проведений серйозний аналіз якісних характеристик і кількісних показників людського потенціалу — еліт і основної маси населення (продуктивного і непродуктивного)” [4]. Цей стан залишається без суттєвих змін і сьогодні.