Політичні пріоритети трансформування держави
В літературі з проблем керування і управління все більше уваги звертається на обмеженість класичної теорії керування, на необхідність нових підходів до трактування суб’єктивно-об’єктивних реалій соціального регулювання інститутів і механізмів влади. В сучасних вітчизняних дослідженнях проблема регулювання влади розробляється переважно в юридичній літературі, яка головну увагу звертає на аналіз правового регулювання різних інститутів держави.
У політологічному, філософському і соціологічному аспектах тема соціально-політичного контролю за інститутами влади частково розглядається в розвідках українських науковців, присвячених теорії політичного управління і керування. Зокрема, у працях О. Бабкіної, В. Баркова, В. Беха, В. Бебика, М. Головатого, В. Горбатенка, М. Кармазіної, Ф. Кирилюка, А. Кудряченка, І. Кураса, Ю. Левенця, М. Михальченка, Г. Новичкова, М. Обушного, А. Пахарєва, В. Ребкало, М. Рибачука, Ф. Рудича, О. Салтовського, В. Скуратівського, П. Шляхтуна, Л. Шкляра, В. Якушика в тих чи інших аспектах аналізується проблема функціонування політичної влади і владних відносин. Однак і в цій літературі питання розкривається, власне кажучи, в плані дослідження інших проблем та зворотного зв’язку, тобто реакції влади на суспільні процеси, породжувані управлінськими впливами держави, і ще недостатньо розглядаються проблеми регулювання державної влади з боку суспільства.
Більше уваги проблемам соціального впливу на державну владу приділяється в теоріях демократії і концепціях громадянського суспільства. Такі дослідники, як Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш. Монтеск’є, вбачали сенс демократії в тому, що „вона забезпечує захист громадян від сваволі влади”, а також „дає гарантії управління в загальних інтересах” [4]. Вони наголошували на невтручанні „влади в сфери суспільного життя і насамперед в економіку”, тобто на відокремленні „держави від громадянського суспільства”. Ж.-Ж. Руссо у теорії розвиваючої демократії розглядав демократію як „державний механізм”, який „може дати індивідові необхідну свободу” і був прихильником прямої форми демократії. М. Вебер, Й. Шумпетер виокремили таку модель демократії, як „змагальний елітизм” [5], за якої суспільство спроможне впливати на владу тільки під час виборів (дехто вважає цю модель антидемократичною).
Фундатори плюралістичної демократії Д. Трумен і Р. Даль розглядали демократію як механізм захисту свободи і вбачали її головну роль у захисті прав малих груп, в існуванні можливостей захисту ними своїх інтересів і впливу на прийняття рішень. Ф. Хайєк, Р. Нозік виправдовують принцип влади більшості задля захисту свободи законом, що встановлює „мудре і справедливе правління” і побудову правової держави. У теорії партиципаторної демократії Н. Пуланзас, Б. Барбер обґрунтували необхідність „формування нового типу громадянина – компетентного, зацікавленого у розв’язанні проблем суспільства”, що призведе до „соціальної революції” [6] через демократизацію.
При розгляді цих проблем у багатьох наукових працях аналізуються культурні передумови, соціальні суб’єкти і соціальні основи, інституціональні фактори взаємодії суспільства і влади, досліджуються проблеми участі у владi, межі її вторгнення в справи суспільства, питання стримувань і противаг у системі влади. Але й у цій літературі, як свідчить аналіз, проблема комплексного соціального регулювання влади розглядається ще недостатньо.Свого часу в США та в європейській цивілізації демократичні механізми взаємодії суспільства і влади привели до значного контролю влади з боку суспільства. Але в українській соціально-політичній практиці на попередньому етапі спроби демократизації суспільства і влади, розподілу влади, розвитку багатопартійності швидше мали тенденцію до інтеграції у владно-бюрократичну систему відносин влади і суспільства. Авторитарний тип відносин влади і суспільства в умовах наростаючої динаміки і синергії сучасного світу не здатний привести до вирішення масштабних проблем, які постали перед Україною. Більше того, боротьба з ним закономірно привела до соціально-політичних виступів патріотичної української еліти, а за нею і широких верств населення.
Об’єктивно зумовлений процес освоєння європейських і світових цінностей і пріоритетів демократизації та, у їх контексті, проведення структурних і функціональних трансформувань в Україні актуалізує важливість структурно-функціонального підходу, що дозволяє компаративно досліджувати і реформувати структури і функції політичної системи, зокрема – державної влади. Однак порівняльний метод при аналізі різних елементів політичної системи показує, що істотні розбіжності у функціонально подібних елементах різних політичних інститутів обумовлені національно-культурними факторами, які детермінують методологічну необхідність цивілізаційного підходу до проблеми. Адже прямолінійне застосування структурно-функціонального підходу поза культурно-цивілізаційною методологією хибує спрощеними і помилковими результатами й висновками. Тому при моделюванні розвитку українського суспільства за умов його політичної трансформації методологічно плодотворніше враховувати насамперед специфіку і природу самої вітчизняної державної і недержавної влади в контексті її історії.
Суспільно-політичний досвід вчить, що державна влада може дуже чуйно реагувати чи зовсім не реагувати на конкретні потреби народу, особливо в аспекті його свободи. Справді, в історії людства свобода, справедливість, наприклад, ніколи за своєю сутністю не були очевидними і легко доступними. Вони навіть важко піддаються фіксованому визначенню. Не випадково стосовно свободи вважається, що не існує іншого слова, що мало б настільки різні інтерпретації. Одні приймають її за можливість скинути тирана, інші – за право обирати того, кому вони повинні коритися, треті – за право бути озброєними і чинити насилля. Четверті пов’язують це поняття з певною формою правління, протиставляючи її іншим формам. Дехто називає свободою суб’єктивну волю правління, згоду зі специфічними звичаями і прагненнями.