Політичні пріоритети трансформування держави
Демократичні перетворення, що відбуваються в Україні, є початком великих і всебічних інноваційних трансформувань в усіх сферах українського суспільства. Ці переміни наочно демонструють, що народ є дієвим сувереном влади і може ефективно впливати на інститути державної влади, контролювати і оптимально трансформувати їх відповідно до європейських і світових пріоритетів.
Джерелом законності політичної влади в Україні є її роль і функція як суттєвого інструмента у встановленні нового соціально-політичного порядку, котрий має виступити ефективним засобом підтримання демократії, захисту гідності, честі, свободи громадян. Державна влада, за великим рахунком, має спрямовуватись на демократизацію і гуманізацію суспільного життя, реалізацію соціальної рівності і свободи народу, щоб ніколи не бути їх запереченням чи протилежністю. „Тільки в демократичній державі, – зазначив Президент України В. Ющенко, – найвищими цінностями є людська гідність, свобода, рівність і солідарність” [1].
Актуалізація означеної проблеми зумовлена тим, що об’єктивно громадянська рівність можливостей, свобода і справедливість залежать від політичного порядку, а він забезпечується інститутами влади. Метою є не зменшення міри свободи, а забезпечення такого справедливого поділу і використання влади, щоб ніхто не міг монополізувати право на владно-політичні дії і через них, задля досягнення своєї особистої мети, обмежити свободу інших людей. Основним політичним пріоритетом інститутів державної влади і громадянського суспільства стає соціальна ентропія влади, узгодження свободи кожного зі свободою всіх і забезпечення найвищої ефективності в соціальному регулюванні державної влади та встановленні демократичного політичного порядку в суспільстві. Це вихідна компонента правової держави, в якій „юридичними засобами (конституція, закони, суди тощо) насправді забезпечено максимальну реалізацію основних прав і свобод людини” [2]. Особливо важливо серед цінностей і пріоритетів правової держави гарантувати такі основні, як право, свобода волевиявлення, справедливість, кваліфіковане управління, множинність інтересів, врахування інтересів меншості, свобода соціальної діяльності людей.
Основна мета статті полягає в обґрунтуванні нових державних механізмів і принципів соціальної регуляції політичної влади, розробці моделі вдосконалення регулятивного впливу суспільства на владу для поліпшення їх взаємодії, взаємовпливу і, як результат, демократизації суспільно-політичних відносин. Ринкові реалії та особливості об’єкта дослідження і міждисциплінарний характер кратологічної проблематики обумовлюють застосування комплексної методології, використання фундаментальних принципів і підходів соціально-політичних наук.
Щоб всебічно, глибоко розібратися в аспектах трансформування державної і недержавної влади, слід проаналізувати, перш за все, проблему співвідношення цінностей влади і свободи у діяльності людини. У зв’язку з цим Дж. Локк підкреслював: „Для правильного розуміння політичної влади... ми повинні розглянути, в якому природному стані перебувають всі люди, а це – стан повної свободи стосовно їх дій...” [3]. У такому контексті проблему співвідношення державної влади і свободи суспільства та справедливості важливо зробити центральною у політичній практиці і кратологічній науці. Йдеться про оновлення інституційних механізмів реалізації влади, специфічні механізми її соціального втілення, реалізації і гарантування нею справедливості, прав і свобод як суспільства в цілому, так і окремого його члена. Більше того, в ринкових умовах, у соціально-політичному процесі демократизації життєдіяльності сучасної цивілізації виникає проблема якісного переходу від понять і ситуацій насильницького, примусового володарювання до демократичної, легітимної держави, керованої верховенством права, яка дає особистості свободу, а особистість відносно добровільно сприймає і виконує рішення державної влади.
Варто підкреслити, що в сучасній політологічній літературі суспільство як суб’єкт верховної влади практично мало досліджується. Проблема відносин між владою і суспільством, як найгостріша проблема всієї людської історії, постійно висувалася в число актуальних як у практичній, так і в теоретичній площинах. За всіх часів політичні устрої різних країн характеризувалися нерівномірним розподілом влади в суспільстві. Ця тема незмінно висвітлювалася у працях найвидатніших мислителів різних країн. Починаючи від Стародавніх часів, її ґрунтовно розробляли Конфуцій у Китаї, Платон, Аристотель і Полібій у Греції, Цицерон у Стародавньому Римі. Їхня заслуга в тім, що вони вперше сформулювали завдання свідомого впливу на владу і окреслювали різні шляхи реалізації цього завдання в системі політико-владних відносин.Ті чи інші проблеми обмеження влади і зростання соціального впливу на неї були в центрі дослідницького інтересу А. Августина і Ф. Аквінського, Н. Макіавеллі, Т. Гобса і Дж. Локка, Ш. Монтеск’є і Ж.-Ж. Руссо, І. Канта і Г. Гегеля, К. Маркса і В. Леніна, М. Грушевського і В. Липинського.
В європейській і світовій соціально-політичній науці такі дослідники і розробники теорій політичних систем, управління і керування, як Г. Алмонд, Х. Арендт, Р. Арон, Дж. Бернхем, Д. Белл, З. Бжезинський, М. Вебер, Дж. Гелбрейт, Р. Дарендорф, Д. Істон, А. Камю, Т. Парсонс, К. Поппер, Е. Тоффлер, М. Янг та інші, з удосконаленням системи управління і політичного керування пов’язували надії на подолання гострої конфліктності у відносинах між владою і суспільством. Технократичні концепції „індустріального суспільства”, „держави експертократії”, „держави меритократії” визначили основні тенденції демократизації, але дещо перебільшували їх можливості в якісному оновленні системи керування. Більш реалістичним виявився механізм переважаючого впливу на державну систему таких факторів, як соціально-класова приналежність, багатство, зв’язки, статус батьків тощо.