Політичні зміни і політична стабільність
Слід відзначити, що боротьба різних соціально-політичних сил і тенденцій розвитку в Україні не завершилась. Характер її перебігу залежатиме від дій влади, від того, чи буде (і як швидко) досягнуто суспільної згоди. Завершення „демонстративної” фази конфлікту, для якої характерне відкрите протистояння, зіткнення, не означає завершення конфлікту. Конфлікт може перейти в „агресивну” і „батальну” фази, які небезпечні тим, що на цих етапах його розвитку формується „образ ворога”. Після того, як „образ ворога” сформувався, досягти згоди учасникам конфлікту дуже важко. Щоб одержати перемогу, сторони конфлікту можуть використовувати будь-які засоби.
Дії учасників конфлікту можуть бути різноспрямованими через різну мотивацію політичної активності. Латентний конфлікт цінностей і ідентифікацій перетворюється на відкритий конфлікт.
В Україні виник багатополюсний конфлікт – між групами всередині політичної еліти, між політичною елітою і народом. Цей конфлікт є багатофункціональним: він виконує матеріальну і духовну функцію (відіграє роль стимулятора змін в духовній сфері); сигнальну (засвідчує певний стан суспільства) та інформаційну функцію; функцію диференціації (під впливом конфлікту відбувається процес соціальної диференціації); функцію розподілу і об’єднання (конфлікт розділяє людей з різними поглядами на групи, разом з тим об’єднує навколо певних точок зору); функція інтеграції і дезінтеграції (конфлікт об’єднує людей із спільними інтересами, а з протилежними – роз’єднує).
Поки що важко визначити, позитивну чи негативну функцію виконує існуючий в Україні конфлікт.
Вважається, що конфлікт відіграє позитивну роль, коли приводить до розрядки напруженості між антагоністами, до прогресивних змін в суспільстві, формування соціальної рівноваги. Негативну ж функцію конфлікт виконує, коли приводить до розколу суспільства, відкидає його назад у розвитку.
Нині поступово зменшується напруга в суспільстві. Політичні партії, які ще недавно здавались безкомпромісними конкурентами в боротьбі за владу, підтримали програму дій новосформованого уряду. Хоча кількість громадян України, які вважають владу нелегітимною, досить велика. Це свідчить, що політики прагматичніші, ніж їх послідовники.
Розв’язати політичний конфлікт, в який втягнуто багато людей, важко, але можливо. Очевидно, простіше розв’язати конфлікт інтересів і дуже складно – конфлікт цінностей та ідентифікацій.Розв’язання конфлікту вимагає виявлення його причин. Причиною виникнення руху протесту було нагромадження незадоволення протягом ряду років, а також формування готовності і здатності до активних дій. Українські соціологи, зокрема Н. Паніна та Є. Головаха, вказували на існування соціального відчуження, дезінтеграції, а ці фактори є одними з основних, що обумовлюють виникнення соціально-політичних рухів. У високоінтегрованому суспільстві, суспільстві з слабкою мірою відчуження між групами соціальні рухи виникають рідко. Західні вчені вважають головною особливістю соціально-політичних рухів критичне ставлення до існуючого політичного порядку. Мета цих рухів полягає у зміні соціальних, економічних, політичних умов життя, які, на думку їх учасників, є несправедливими.
Соціально-психологічні причини виникнення акцій протесту, соціально-політичних рухів, політичних змін є одними із основних. Соціально-політичний рух в Україні (коаліція „Сила народу”) характеризується соціальною гетерогенністю – в ньому брали участь представники різних соціальних груп (середній клас, інтелігенція, студентство і т. д.).
Російський вчений В. Ачкасов погоджується з тими дослідниками, які вважають, що найважче простежити процес модернізації соціальних відносин, суспільної свідомості, змін їх „якості” [21]. На його думку, російське суспільство демонструє надзвичайну сталість якості і традиційної свідомості навіть в умовах найрадикальніших змін. „Наздоганяюча” модернізація створює в Росії лише „острови сучасності” в переважно традиційному суспільстві. Вони можуть бути навіть локалізовані географічно [22].
Ситуація в Україні в дечому подібна, а в дечому зовсім інша, ніж нинішня ситуація в Росії. Донедавна було дуже багато спільного в темпах, характері змін. Це й не дивно, адже Росія і Україна тривалий час належали до однієї держави, культура більшості населення обох країн формувалась під впливом православної віри, тоталітаризм формував один і той же тип людини – залежної від держави, пасивної, покірної. Але нині виявилась суттєва різниця між українським і російським народом. У першу чергу – в політичній культурі. Українське суспільство сьогодні більш політизоване, ніж російське.
Політичні події кінця 2004 року ознаменували новий етап демократизації українського суспільства. Його можна назвати „продовженим” демократичним транзитом. Ні в роки перебудови, ні в перші роки становлення незалежної держави політична активність громадян України не була такою високою. Донедавна вважалось, що більшість українських громадян пасивна, не здатна контролювати владу, захищати свої права. Справді, соціологічні дослідження, що проводились протягом кількох останніх років, засвідчували, що домінуючою в Україні є підданська політична культура. Більшість громадян, хоч і цікавилась політикою, але не готова були взяти активну участь у політичному житті. Тому зрозуміло, чому настільки висока політична активність громадян під час президентських виборів стала несподіваною не тільки для влади, але й для частини вчених.