Політичні зміни і політична стабільність

2) формаційний підхід схематичний. Не всі і не будь-які форми людського співжиття випливають з природи формаційних уявлень: а) трапляються випадки нетипові, які ніяк не вкладаються в п’ятичленку – „азіатський спосіб виробництва”, „антична формація” і т. д; б) є багато прикладів лакун в ніби обов’язковому постадійному проходженні народами саме п’яти фаз світової історії;

3) формаційний підхід не відповідає епістемологічно значимому критерію гомогенності. Девіаціями загальних місць теорії є: а) концептуальні винятки для дихотомії „базис – надбудова” у випадку перехідного періоду; б) оскільки виробничим базисом античності була праця не рабів, а вільних селян і ремісників, то ситуація античності прямо „випадала” з формаційних уявлень;

4) формаційний підхід есхатологічний. Кожний щабель суспільної історії позбавлений самодостатності: він лише віха на шляху до наступного;

5) формаційний підхід згладжує історію;

6) формаційний підхід як семантична конструкція вузький. Ідея визначального початку на інтервалі „завжди – всюди” в гносеологічному аспекті фіктивна. Насправді спостерігається взаємодія багатьох начал, які, залежно від обставин, проявляються по-різному. Апріорне ранжування соціально-історичних параметрів за принципом „базисне – первинне, надбудовне – вторинне”, по суті, довільне. Відношення координації і субординації визначення історичного буття рухомі; їх упорядкування здійснюється локально, часто в обхід канонічним приписам – власний фактор у поліарних формаціях, емоційно-вольовий компонент в ситуаціях міжнаціональної ворожнечі тощо;

7) формаційний підхід допускає структурну ізоляцію генетично пов’язаних соціально-історичних таксонів. Ми занурені в стихію міжформаційної взаємодії, коли одні соціально-історичні спільноти підживлюють інші (античне суспільство цивілізованого Заходу – варварство східних країн; опозиція „Північ – Південь” в сучасності); відбувається взаємодія регіональних і світових політико-економічних систем (опозиція „Захід – Схід”; поворот до конвергенції).

В. Ільїн робить висновок, що формаційний підхід як антисуб’єктивістська інтелектуальна традиція відіграв позитивну роль в методології соціального пізнання, але евристично він самовичерпався і нині не впливає плодотворно на гуманітарні пошуки [7].

Економічну обумовленість політичних змін, зокрема – демократизації доводять такі західні вчені, як С. Ліпсет, Р. Даль, Р. Арон та інші. На думку С. Ліпсета, наприклад, становлення демократичних інститутів залежить від рівня економічного розвитку та індустріального зростання [8]. С. Хантінгтон також вважає, що умовою демократизації є відносно високий рівень економічного розвитку. Він звертає увагу, що у двох третинах країн, які перейшли до демократії, показники ВВП на душу населення становили 300 – 1300 доларів (у цінах 1960 р.) [9].

Економічні фактори, безперечно, суттєво вплинули і на події в Україні. Декому здається дивним, що рух протесту виник не в період глибокої економічної кризи, а в період економічного зростання. Хоча відомо, що паралельно з поліпшенням матеріальних умов життя значно підвищуються очікування і зростають потреби. Причиною масових рухів може бути не лише незадоволення матеріальних потреб, але й незадоволення потреб постматеріальних. Дотримуючись монізму, лінійності, економічного детермінізму, не можна пояснити процеси, які відбуваються в українському суспільстві. Вивчаючи політичні зміни, умови збереження стабільності, науковці часто використовують контекстуалістичний і інституціоналістський методологічні підходи. Контекстуалістичний підхід передбачає вивчення впливу на політичні процеси зовнішнього середовища – духовних, культурних, соціальних, економічних факторів, а інституціоналістський – впливу факторів внутрішнього політичного середовища: існуючих в політичній системі інституційних механізмів, політичних інститутів.

Політичні зміни в Україні підготовлені факторами і зовнішнього, і внутрішнього середовища. Неофункціоналісти відзначають, що, вивчаючи політичні зміни, потрібно конструювати можливе співвідношення детермінант, враховувати взаємодію закономірного і випадкового. Пояснюючи політичні зміни, слід враховувати і „цілеспрямовану політичну волю”. М. Михальченко, зокрема, пише, що, комплексний і системний підходи до революцій як способу модернізації суспільства виявляються повноціннішими, якщо крім економічних, політичних та ідеологічних факторів трансформацій розглядатимемо також світоглядні, культурні, релігійні фактори тощо [10].Влада завжди намагається „боротися” за збереження стабільності, проти радикальних політичних змін. Але будь-яка соціальна система, будучи відкритою, нелінійною і нерівновагомою, у своєму розвитку проходить перехідні етапи нестабільності, і успішний досвід використання тих чи інших підходів до становлення нової системи суспільних відносин не може гарантувати сталого функціонування такої суспільно-політичної системи в подальшому [11]. Проблеми стабільності у відкритих динамічних системах – це, перш за все, проблеми оптимального співвідношення адаптивних ресурсів системи і механізмів її самозбереження. Тільки їх баланс може забезпечити ефективне функціонування системи та її подальший розвиток. Водночас очевидно, що адаптаційні механізми системи не можуть компенсувати всі динамічні зміни як всередині системи, так і ззовні [12].