Перспективи розвитку Збройних Сил України в контексті удосконалення воєнної організації держави
Останнім часом вітчизняні воєнні теоретики і державні діячі все частіше використовують термін „воєнна організація держави” (ВОД), аналізують проблеми, пов’язані з її життєдіяльністю. Безумовно, базовим компонентом ВОД є збройні сили. Автор статті пропонує власний підхід до розв’язання деяких проблемних питань оптимізації розвитку військової сфери України.
Мінливість та невизначеність сучасної геополітичної обстановки в глобальному і регіональному масштабах висуває нові вимоги до забезпечення національної безпеки України та адекватності її воєнно-політичної моделі викликам сьогодення.
На жаль, в Україні існує певна невідповідність оборонної політики держави реаліям безпеки євроазійського регіону, про що свідчить, зокрема, незадовільний стан одного з основних її інструментів – Збройних Сил, а, відповідно, й воєнної організації держави [1]. Така ситуація пояснюється низкою факторів, що виникли в процесі взаємовпливу українського державотворення та еволюції політичної системи світу. Так, сучасний рівень розвитку українського суспільства і держави визначає критичні обмеження перспектив ЗС України, що виражається в недовершеності формулювання базових пріоритетів розвитку нації; суспільній незацікавленості проблемами оборони; нерозробленості методологічних основ воєнної безпеки держави; недосконалості нормативно-правової бази у сфері національної безпеки; неефективності стратегічного оборонного планування, недовершеності ВОД, а також в обмеженості ресурсного забезпечення та нераціональному використанні наявних можливостей.
На підставі аналізу останніх наукових досліджень і публікацій можна дійти висновку, що питання ефективного розвитку національних Збройних Сил є актуальним як для вітчизняних науковців, так і для фахівців державного і військового управління країни [2; 3; 4; 5; 6]. Проте й донині лишаться недостатньо розробленою проблема еволюції ЗС в системі ВОД, що й визначає спрямування цієї статті.
Перш за все, важливим вбачається відновлення єдності компонентів тріади „суспільство – держава – армія”. За останні роки їх взаємозв’язки стали більше теоретико-економічними, ніж політичними (демократичними). Теперішній стан взаємодії суспільства і Збройних Сил можна охарактеризувати як державний контроль над ними, що майже виключає цивільний контроль та зворотні зв’язки. Ця проблема не нова і вже досить грунтовно досліджена вітчизняними фахівцями. Основи її розв’язання були законодавчо закріплені (Конституцією України, законами України „Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави”, „Про оборону України”, „Про Збройні Сили України”). Напрями реалізації та вдосконалення прописані у відповідних документах (Біла книга, державні програми розвитку і реформування ЗС України тощо), але ефективної системи цивільно-військових відносин і досі не сформовано [2; 6, с. 275 - 286; 7]. Відтак, автор вважає, що на сучасному етапі розвитку воєнно-політичної моделі України нагальною є необхідність сформувати державне замовлення на дослідження специфіки цивільно-військових відносин України та шляхів їх оптимізації.
Наступним важливим моментом є визначення ролі й місця ВОД та ЗС в системі національних інтересів України. Як зауважує О. Литвиненко, йдеться про необхідність розбудови держави та її інститутів не під конкретні особистості (групи), а „під сформовані цілі й завдання, які випливають з чітко артикульованих національних інтересів” [8].
Неконкретність проголошених пріоритетів розвитку українського суспільства залишається головною проблемою державотворення і національної безпеки України [6, с. 20]. Наприклад, у статті 8 Закону України „Про основи національної безпеки України” вказується, що основним напрямом державної політики у воєнній сфері є прискорення реформування ЗС України, але із закінченням дії у 2005 році Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України цей процес було формально завершено [11]. Можливо, з цієї причини Верховна Рада й не включила показники на оборону до основних напрямів бюджетної політики України на 2006 рік. Наявність цієї та інших невідповідностей у визначенні базових національних інтересів ставить під сумнів ефективність розвитку системи воєнної безпеки країни, а відтак ВОД і ЗС.Отже, на нашу думку, слід законодавчо сформулювати і класифікувати національні інтереси України. В Законі „Про основи національної безпеки України” із ст. 6 (пріоритети національних інтересів) п. 3 доцільно виключити термін „захист” та вираз „недопущення втручання у внутрішні справи України”, оскільки цей закон і без того регламентує захист національних інтересів України. Відповідно, у законодавчих актах і державних програмах, що визначають засади реалізації і просування національних інтересів України, одним із пріоритетів треба визначити їх захист. При цьому, ЗС України та інші військові формування ВОД належить застосовувати тільки в разі небезпеки життєво важливим з них. Звідси – одним з основних напрямів державної політики у воєнній сфері національної безпеки України (Закон „Про основи національної безпеки України”) слід визначити: удосконалення ВОД та її компонентів з метою створення їх оптимальної моделі, що забезпечить можливість України стримувати й ефективно протидіяти проявам зовнішньої і внутрішньої воєнної небезпеки.
Важливо зауважити, що нині життєво небезпечним є те, що ми не маємо стратегії воєнної безпеки держави, яка б грунтувалася на справді важливих національних інтересах. Ефективно вирішити цю проблему можна лише тоді, коли буде розроблено цілісну науково обгрунтовану теорію воєнної безпеки України. Основа для цього вже є – це наукові розробки фахівців, що представляють НАОУ, НІСД та ін. [6; 12; 13; 14].