Парламентський дискурс в публічних комунікаціях

Проте будь-які дебати на вербальних носіях перманентно шукатимуть невербальної підтримки – паралексичні прийоми диспуту (міміка, жести, нетолерантна поведінка методами фізичних рухів тощо) є вкрай ефективними інструментами впливу на аудиторію. Їхня результативність залежить від багатьох чинників, хоча треба віддати належне слушним спостереженням щодо їх комічного субфрема (М. Желтухіна) [22]. І в таких випадках викликає комічну реакцію власне внутрішня невідповідність складових фрейма – в ситуації з конфліктами в сесійній залі впадає в око невідповідність образу депутата як народного обранця тому, що цьому часто сприятиме власне невербальна репрезентація як не співвідносна з діями народного обранця в конкретній ситуації.Багато в чому особливості такого ряду фреймів випливають з природи парламентського популізму, який проявляє себе, з одного боку, як політична риторика, а з іншого – як стратегія влади. Проте, незважаючи на певний революційний пафос, популізм сам по собі не здатний трансформуватися в політичну стратегію саме через те, що популістські декларації зазвичай обходять мовчанням способи реалізації декларованих намірів. Сприйняття парламентського дискурсу на популістських засадах переважає в умовах ще незміцнілих структур народовладдя. Нездатність мас відрізнити демагогічні гасла від реалістичних пропозицій, готовність до сприйняття харизматичності з одночасним цькуванням опонентів предмета обожнювання є ознакою невисокої політичної культури громадян, яка активно експлуатується депутатами, схильними до таких електоральних ін’єкцій. Проте небезпека популізму для самого політика, котрий віддає перевагу подібній стратегії, полягає в тому, що, висунувши низку популярних гасел, він швидко стає їх заручником, і будь-яка спроба корегування або зміни курсу сприймаються електоратом як зрада народних інтересів. Саме тому відбувається так зване післявиборче корегування парламентського дискурсу в бік поміркованості. Якщо взяти до уваги спостереження О. Яроша про схильність різних політичних сил здійснювати виборчу кампанію під гаслами взаємних обвинувачень у популізмі, стає переконливішою вже зазначена теза про виснаження ресурсу якісного, а головне – результативного оновлення парламентського дискурсу [23].

Пошук компенсаційних категорій відбувається переважно у сфері емоційності дискурсу. Ця обставина чимало залежить від риторичних якостей комунікатора. При цьому важливо взяти до уваги, що парламентський дискурс – це багато в чому оцінювальне явище. Воно виявляється у тому, як депутатами оцінюється суспільно-політична ситуація в країні чи за її межами: оцінка окремих політичних, соціальних, економічних, культурних подій тощо. Оціночність, так само, як і емоційність, входять до арсеналу депутатських методів впливу і, зрештою, мають сприяти виконанню ним своїх повноважень. Водночас важливо розрізняти почуття, котрі режисуються заздалегідь, і почуття, що є продуктом конкретної ситуації, котра виникає в сесійній залі. При цьому важливо розуміти, що відносини між політиками і виборцями базуються на дихотомії: раціональність (правляча еліта) і емоційність (електорат). Тому вміння депутата перейти у площину експресивності є ознакою його професіоналізму, оскільки, як свідчить парламентська практика багатьох країн, емоційному переконанню належить вагоме місце в політиці.

Важливо враховувати й те, що емоційність і раціональність взаємообумовлені в парламентському дискурсі. В залежності від предмета обговорення, мети політик-адресат активізує той або інший вид оцінювання: емоційний чи раціональний. Аналізуючи співвідношення позитивного і негативного в системі оцінювання, варто зазначити, що негативна оцінка має вищий коефіцієнт частотності, що пояснюється, передусім, пріоритетністю конструктивної критики, яка у масовій свідомості часто ототожнюється з упередженою налаштованістю: поправки до законопроекту чи заклики відхилити його, заяви депутатів особисто чи від імені депутатських об’єднань не голосувати за конкретний закон перебувають на різних рівнях комунікації дискурсу, але при підміні (часто підсвідомій) родових понять видовими можуть бути інтерпретовані однозначно на користь вражень про домінування негативної оцінки.

При цьому важливо звернути увагу й на таку ознаку дискурсу, як періодичність, себто повторення тих самих одиниць системи на повному фіксованому комунікативному проміжку в часі і просторі. Сприйняття періодичності відбувається часто за законами аналогії (І. Гальперін) [24]. Багато в чому саме через це складові парламентського дискурсу (доповіді, виступи, обговорення, запитання, відповіді, заяви тощо) інформаційно структуровані доволі умовно, і в частині їх змістового аналізу мають взаємопоглинаючий вплив, себто вони переважно аналогічні за фреймовою структурою. Така ситуація є типовою для парламентського дискурсу. До того ж вона посилюється дією закону інформаційної насиченості. Сутність його полягає у співвідношенні релевантної (основної) і нерелевантної (супутньої) інформації. Пропорційне співвідношення цих видів інформації значною мірою забезпечує повноту джерела. При розгляді такого співвідношення важливо утримуватися від спрощеного розуміння комунікативних ознак власне нерелевантної (допоміжної) інформації, усвідомлюючи, що використання звичних для політичного мовлення штампів і стереотипних словосполучень насправді не є елементами релевантності. Проте це не означатиме, що вони, відповідно, є носіями нерелевантної інформації.Напруга дискурсу через його непрофесійну артикуляцію актуалізує проблему використання депутатами тих структурних елементів мови, які не належать до активів політичної риторики і навіть часом до нормативної парламентської лексики. Отже, під релевантністю слід розуміти систему аргументації, що безпосередньо стосується предмету дискурсу, під допоміжною – те, що супроводжуватиме головну думку – образи, асоціативність, аналогії тощо. В цьому контексті вбачаться доречною характеристика політичного дискурсу, що її подає К. Серажим, стосовно інформаційних особливостей дискурсу власне політичного, а саме: