Парламентський дискурс в публічних комунікаціях

Сучасна модель теорії і практики парламентаризму передбачає активізацію усіх складових громадянського суспільства в контексті теорії публічних комунікацій, зміцнення яких є неодмінною ознакою демократизації суспільства.

Визначаючи поняття „публічні комунікації”, спеціалісти акцентують увагу на їх функціональній спрямованості. Ця спрямованість передбачає „передачу інформації, що зачіпає суспільний інтерес із одночасним наданням їй публічного статусу” [1]. Під публічним статусом мається на увазі статус, пов’язаний із відкритістю та орієнтацією на суспільні інтереси.

Характерно, що П. Манчіні пов’язує походження публічних комунікації із формуванням парламентської демократії [2]. Отже, публічні комунікації виникають і функціонують там, де відбуваються процеси розвитку інформаційних засад парламентаризму. Натомість в тоталітарних системах такі комунікації визначально поступаються монопропаганді правлячого режиму, котра є єдиною формою інформування суспільства. Актуалізація публічної комунікації, як зазначає Г. Почепцов, пов’язана із „переходом армійського варіанту ієрархічної комунікації, де роль одержувача інформації була різко заниженою, до нового, демократичного, коли споживач інформації переходить з пасивних на активні позиції” [3].

В нинішніх умовах складної, часом суперечливої трансформації політичної системи, пов’язаних з реалізацією конституційної реформи, проблеми структуризації публічних комунікацій мають розв’язуватися в контексті парламентського дискурсу як провідної комунікаційної моделі парламентсько-президентської республіки. В теорії політичної комунікації дискурс кореспондується з такими поняттями, як „політична (суспільно-політична) мова”, „мова суспільної думки”, „мова публічної сфери” тощо. Як зазначає Л. Нагорна, „політична мова – це насамперед інструмент, що використовується у боротьбі за владу” [4]. Власне, вербалізація політичної боротьби є складовою еволюції парламентської моделі демократії.

Відомо, що сегмент парламентського дискурсу на початку 1990-х років в Україні почав еволюціонувати від пострадянської автократичності, багато у чому пов’язаної з тогочасним переобтяженням Верховної Ради України І скликання номінаційними функціями перехідного періоду, до делегування частини законодавчих повноважень урядові („період декретотворчості”). Тобто, зміни у міжінституціональних зв’язках, що тривали впродовж переважного терміну повноважень Верховної Ради України ІІ скликання, набули конституційного визначення 1996 року у форматі парламентського дискурсу. Він зберігався доти, доки в публічній сфері країни переважали інституціональні суб’єкти, передусім пов’язані з інституціями державної влади. На думку П. Гаври, субстанціональний суб’єкт – громадськість – була розвинута недостатньо, що призводило до деформації комунікативної природи дискурсу [5].

Це пояснюється не лише автократичними атавізмами досвіду українського державотворення, а й усталеними стереотипами масової свідомості. Проте завдяки парламентові у найвідповідальніший момент коливання політичної системи на терезах соціально-політичної перспективи було закладено підвалини для якісного кроку до пробудження соціуму – помаранчеве забарвлення електоральних сподівань політичного дискурсу сприймається як логічний етап соціалізації публічних комунікацій. В такому контексті українські реалії кореспондуються із ситуацією, що її моделює Ю. Хабермас: „Чому, скажімо, депутати обов’язково повинні ставити свої рішення в залежність від правильних, як ми хотіли б вважати, суджень, до формування яких причетний дискурс... Та тому, що інститути, як правило, не хочуть бути піддані критиці з боку своїх виборців; депутати можуть бути при найпершій нагоді санкціоновані своїми виборцями. Водночас самі депутати не мають засобів санкціонування їх (виборців) думок і дій. Але чому виборці обов’язково мають ставити своє волевиявлення в залежність від думки громадськості, яка до певної міри сформована дискурсом? Та тому, що виборці, як правило, обирають лише серед своїх цілей, які висунуті у занадто загальній формі і серед народних партій, контури яких доволі розпливчасті. Це означатиме, що виборці сприйматимуть свої власні інтереси лише в світлі заздалегідь узагальнених чи вже висловлених інтересів” [6].

Проте чи є зазначені категорії визначальними для парламентського дискурсу в системі комунікативних відносин між депутатами і виборцями, якщо декларації не матимуть інформаційної конкретизації на рівні понятійного апарату, його інтерпретації в залежності від ціннісних орієнтацій дискурсивного суб’єкта? Адже до основних ознак парламентського дискурсу належать ідеологічно релевантні лексеми, пов’язані з ідеологічною концептуалізацією у свідомості носіїв мовлення.Мета ідеології – закріпити у свідомості різних людей певний світогляд, класово-політичне сприйняття дійсності. Різне сприйняття учасниками дискурсу тотожної інформації обумовлюється їх соціальним статусом і світосприйняттям (А. Стриженко) [7]. Мовна маніпуляція політичною свідомістю в парламентському дискурсі здійснюється шляхом перекручень змісту за рахунок ідеологічності, оцінювання, прагматики та варіативності денотативних значень одних і тих же мовних знаків під впливом соціальних, культурних та інших факторів. Агональність, себто інтенція боротьби, властива усім суб’єктам парламентського дискурсу, проте ступінь її багато у чому залежить від предмета, актуальності і тривалості повідомлення. У цьому контексті заслуговує на увагу класифікація парламентського дискурсу, запропонована М. Желтухіною [8]. За результатами порівняльного аналізу депутатських виступів дослідниця визначає певні типи повідомлень. Інформаційний тип визначається описовим розвитком теми, браком конфронтаційних елементів, мінімальним впливом суб’єкта комунікації на адресата. Характерною рисою аргументативно-аналітичного типу вважається особливість парламентського дискурсу, пов’язана з професійною здатністю до переконання за допомогою логіко-понятійного апарату – неодмінна умова представлених законопроектів відповідно до процедури, що визначена Регламентом Верховної Ради України. Імперативний тип парламентського дискурсу властивий ситуаціям, коли пріоритетними стають методи емоційно-експресивного тиску, категоричність суджень, гіперболізація, некоректна метафоричність тощо.