Національне пробудження
Невеликий відступ. В середині ХХ століття жив і працював у Новосибірську визначний генетик Дмитро Бєляєв. Він очолював Інститут генетики і селекції СВ АН СРСР. Одним із завдань цій установі було винесено розведення чорнобурих лисиць, хутро яких дуже цінувалось на валютному ринку. Справа йшла успішно, лисиць було багато, але виникла проблема: звірі полюбляли кусатися, що створювало труднощі для доглядачів. Отже, постало завдання: вивести популяцію лисиць із мирним норовом. І через 15 – 20 поколінь це завдання було виконано: лисиці стали поводитися, як домашні песики чи котики. Але, водночас, була втрачена якість хутра: воно вже не мало комерційного інтересу. Для науки цей експеримент мав велике значення: було відкрито компліментарність генів, зокрема – спадкову заангажованість поведінки (агресія) і морфології (структура хутра). З’ясувалося також, що селекція через поведінку може давати субстанційні (морфофізіологічні) зміни. Згодом Д. Бєляєв обгрунтував на цій основі теорію дестабілізуючого добору.
Імперії щодо українців діяли так само, як новосибірські генетики щодо срібно-бурих лисиць. „Кусаєшся” – в Сибір або на шибеницю. „Муркотиш” і „трешся об ногу” – на службу імперії. Так протягом століть запроваджували штучний добір до української людності на предмет лояльності до завойовників, з „вибраковуванням” самодостатніх українців. У багатьох українців етнічні архетипи виявилися або зруйнованими, або замуленими.
Автор послідовно вишукує те начало, яке повинне (мусить!) розбудити народ, подолати надлом нації. І знаходить відповідь – це ідея, точніше – національна ідея. Ніхто в світі ще не придумав міцнішої спонуки до дії чи зміни, ніж слово, людське чи Боже: саме воно вело давніх євреїв з єгипетського полону до землі обітованої, мільйони язичників – до істини Христа, хрестоносців – до Гробу Господнього, кочівників бедуїнів та силу-силенну інших племен та народів – до пророцтв Магомета… Як записано в „Євангелії” Іоанна Богослова: „Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку”(1: 1 – 2). Тож і нинішнє українське суспільство потребує саме такого Слова, яке повернуло б йому питомі власні духовні цінності.
Наша історія засвідчує потужну креативність віднайденої справді національної ідеї. Князь Володимир Великий приймає християнство далеко не за власним хотінням, а з твердим наміром зазіхнути на світове лідерство й цивілізаційну спадщину. Згадаймо: згодом Нестор-літописець свій фундаментальний твір розпочинає словами про походження землі руської. І відповідає: від Адама, Ноя та, зокрема, сина його Яфета. І це не випадково, оскільки спадкоємцями останнього мислили себе і візантійські василевси, і римські цезарі.
Визвольний рух козацько-гетьманських часів беззаперечним і єдиним гаслом мав: „За віру, права і вольності”. Тобто – за власну духовність і свободу. І це згуртувало весь народ. І це чи не останній період в історії України, коли національна ідея спрацювала так ефективно, чого не скажеш про подальші визвольні змагання, особливо на початку та в середині ХХ століття. А. Гальчинський докладно аналізує причини такого стану і, принаймні, задає саму ідеологію формування національної ідеї: „Нація, яка хоче перемогти, не може жити лише чужими ідеями і теоріями, не може мати плебейську свідомість, не може зректися героїки свого народу” (с. 52). З цим важко не погодитися.
Особливу увагу А. Гальчинський звертає на одвічну геополітичну реальність: „Україна – Росія”. Добре відомо, що характер відносин між цими країнами протягом останнього тисячоліття мав дуже й дуже непростий характер. В абсолютній більшості випадків вектор зусиль мав виключно протиукраїнський характер. Інакше кажучи, Україна постійно виступала як об’єкт зазіхань, ресурс якої бажала використати на свою користь протилежна сторона.Але ми приречені жити поряд, бодай через географічне сусідство. Отже, мусимо постійно враховувати реальність існування кожної із сторін і вишукувати оптимальні моделі взаємодії та захисту власних національних інтересів. І тут для сучасної України безцінний матеріал дає нам історична минувшина, яка на глибинному (ментальному) рівні дозволяє зрозуміти джерела і суть експансіоністської політики Росії щодо України.
Автор звертає увагу насамперед на істину, яку обгрунтували ще теоретики євразійства і яка активно озвучується сучасними російськими політологами, а саме: про подвійні первні (корені) Росії. „Росія – це християнізований варіант татарського ханства” – висновував Микола Бєрдяєв. У реальності це означало, що із західного світу (Візантійської імперії) Московське царство взяло східний (ортодоксальний) варіант християнства (православ’я) з його визнанням зверхника держави богорівною істотою, а також моделі зовнішньої політики (візантійської), за якої будь-якого союзника можна легко і безболісно зрадити заради досягнення власних інтересів. Східний (монголо-татарський) світ (Золота Орда) дав Росії у спадок сувору ієрархічну організацію суспільства, яка передбачає безумовне панування верхнього прошарку над нижчим і, навзаєм, безумовне підкорення нижчих – вищим. Це – основа, яка цементувала російське суспільство і яка дозволила утримувати імперські обшири протягом багатьох століть. Відповідно, обидва первні (архетипи) увійшли в російську ментальність, і їх безумовно слід мати на увазі в практичній площині українсько-російської політики.