Національне пробудження

Пробудження, крім позначення певного психофізіологічного стану, означає також і перехід до нового бачення світу. В цьому контексті вельми важливо, що пробудження є водночас опам’ятанням і спам’ятанням своєї ідентичності, глибинної сутності і, водночас, вихід із стану спокою, застою, стагнації; пробудження є проростанням, закликом до активної діяльності. Людина будиться, просипається, опам’ятовується, приходить до себе, оживає, думає і вирішує, повертається загалом до власних первнів – питомих вихідних спадкових засад мислення, думання, поведінки і діяльності.

Автор веде мову про етнічне пробудження, яке має ті ж самі смисли, що й пробудження індивідуальне, але до наслідків якого належать, насамперед, явища духовно-культурні і політичні. Це – найголовніша умова вільного поступу України.

Не випадково на цій проблемі постійно наголошували наші великі проповідники Тарас Шевченко та Іван Франко.

Ось характерне для Шевченка:

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше – спати, спати

І спати на волі,

І заснути навік-віки,І сліду не кинуть

Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Але, проснувшись, не дай Боже, знову відчути себе кимось із цих: „раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття…” Нам потрібне інше пробудження, інше відродження. Шевченкове! Не випадково Павло Тичина, великий митець і патріот, писав: „Шевченко свій голос пробуджуючий у народ пускає: Чия правда, чия кривда. І чиї ми діти?” (1957).

Визначальним для народного буття і процвітання вважав пробудження й Іван Франко:

Мені снилась доля, тихий край родинний,

Здоров’я, труд хосенний, щастя, Ти…

Прокинувсь я – край дикий і пустинний,

Тернистий путь без пряму, без мети.

Зболіле тіло, ноги, пливші кров’ю,

Грижа ссе мозок мій, немов павук,

Гнівная доля з батогом за мною

Жене і б’є, не жалуючи рук.

Ця доля з батогом в руках поставала в різних іпостасях: кочового степовика, московського стрільця, польського жовніра, австрійського чиновника, більшовицького ката, фашистсько „юберменша” тощо. Але найбільше зло, яке спричинили ці зайди, те, що вони оселили „ворога з нагайкою” в самій українській людині… „Загублена українська душа” – так позначив цей стан Микола Шлемкевич.