Національне пробудження

Водночас історія знає моделі і власне відродження. І відбувається це, насамперед, у сфері політики, державотворення. Це ті випадки, коли, наприклад, демократію душить тиранія, але народ знаходить в собі сили знову повернути (відновити) демократичні цінності (досить згадати новітню історію Греції чи Іспанії). Іншими словами, відродження має, насамперед, політичний характер: відновлення держави, реконструкція форми правління, територіально-адміністративного устрою тощо.

Втім, дилема відродження – пробудження має зовсім не феноменологічно-синтаксичний, а сутнісно-семантичний зміст. Адже різні верстви і страти населення бажають „відродити” далеко не однакові речі та обставини. Для ілюстрації можна звернути увагу на сьогоденні реалії. Поряд з бажанням переважної більшості народу відродити питомі українські цінності, часто-густо лунають заклики „відродити” російську імперію, Радянський Союз, якусь слов’янську єдність тощо. Тобто ті політичні реалії, які гальмують розвиток незалежної України. Отже, є „відродження” і є „відродження” – залежно від суб’єкта цього процесу, його цільових орієнтацій, світогляду в цілому.Нагадаємо, що існує два основні смисли поняття „відродження”: по-перше – це розквіт, піднесення чогось, що перебувало в занепаді або на низькому рівні розвитку, і, по-друге, відновлення організмом утрачених або пошкоджених частин тіла, органів, тканин тощо. Інакше кажучи, відродження передбачає наявність вихідної базової структури і чітке настановлення на відновлення її системності і цілісності. І проблема в тому, що неправильний вибір конституції зводить нанівець кінцевий задум. При такому „відродженні” досить просто отримати маргінальну державу, ерзац-державу або просто стати чиїмось лімітрофом.

Професор А. Гальчинський звертається до фактів історичної минувшини й аргументовано демонструє читачеві – громадянину сучасної України, що вона нам дає блискучі цивілізаційні орієнтири державотворення і культури, на які цілком надійно можна покластися, вибудовуючи сучасну державу.

Княжий період в історії України прикметний своєрідною формою конституційної монархії, за якої верховна влада однієї особи легітимізувалася і контролювалася народом (віче, народні зібрання). В культурі – це час, прикметний спалахом архітектурної і мистецької думки, потужним містобудуванням та унікальною літературно-філософською творчістю. При цьому автор наголошує, що ці здобутки грунтуються на ще давнішій спадщині українського народу, яку вперто викорінювала і знищувала нова ідеологія – християнська. І висновок професора А. Гальчинського: „Переконаний у тому, що втрата дохристиянської історії – це найбільш ущербна втрата українського народу на етапі його утвердження, підрив його імунної системи та генетичного коду, що давалося взнаки упродовж усіх наступних поколінь” (с. 19).

Безумовно погоджуючись із цим судженням, зауважимо, що, на щастя, нині маємо чимало археологічних, історичних і джерельних свідчень про найдавніші українські часи: ця культура, притлумлена в християнському Києві, як частина світового цивілізаційного процесу знайшла фактологічне відображення в численних текстах давньогрецьких, римських, готських, хозарських, візантійських та інших авторів, даючи нам, нині сущим, можливість також доторкнутися до цієї культури.

Велике князівство Литовське, як відомо, фундувалось на правничих, культурних, мовних, політичних здобутках України-Руси. В цій державі були здійснені безпрецедентні для тодішньої Європи кроки з розбудови громадянського суспільства, починаючи від створення органів самоврядування на всіх адміністративних рівнях суспільства (включаючи найвищий – парламентський (сеймовий)), і закінчуючи численними громадськими, професійними і релігійними організаціями. Країна впевнено перемагала у протистояннях із західними (німецькими орденами) та східними (монголо-татарами) суперниками, мала розвинену систему освіти і книгодрукування. Литовська Русь була прямою спадкоємицею Київської Руси і, в свою чергу, генетичною попередницею Гетьманської України. На жаль, ця держава, в якій становими були чотири етноси – українці, поляки, литовці і білоруси – так і не змогла подолати етноконфесійних суперечностей, які й стали головною внутрішньою причиною розпаду литовсько-руської держави.

Унікальний, навіть для Європи, досвід державотворення і розбудови суспільства український народ продемонстрував у Нові часи. І Запорозька Січ, і Гетьманщина були яскравими прикладами, говорячи сучасною мовою, президентсько-парламентської республіки. І лише сконцентрована на завоюваннях та руйнуванні загарбницька політика сусідніх імперій, насамперед Російської і Турецької, не дала змоги Україні стати лідером демократичної розвиненої Європи. І були далі століття примусу, неволі, розшарування етнічної спільноти, гори бруду і мулу, насипаних на чисту українську душу. „Надлом нації” – так іменує цей стан професор А. Гальчинський.

Як вийти з цього надлому? Ось тут, перед тим, як відродитись (за Т. Шевченком, з „правнуків поганих” стати гідними слави „славних прадідів великих”), треба пробудитись.