Національне пробудження

Публіцистичне есе доктора економічних наук, професора А. Гальчинського „Час національного пробудження” є логічним продовженням низки його останніх праць з гуманітарної та етнонаціональної тематики і робіт, виконаних фахівцями Національного інституту стратегічних досліджень протягом останніх чотирьох років. Маємо, перш за все, на увазі колективну монографію „Українська політична нація”, виконану в рамках наукового проекту „Гуманітарний розвиток України”, спільну монографію В. Баркова і Т. Розової „Специфікація становлення громадянського суспільства в Україні”, аналітичні оцінки, виконані колективом авторів під керівництвом А. Гальчинського „Переяславська угода 1654 року: історичні уроки для українського народу” та „Інтеграція кримських татар в українське суспільство: проблеми і перспективи” тощо.

Слід сказати, що ці праці стали не тільки помітним явищем в науковому і культурному житті суспільства, а й вагомим чинником вирішення практичних проблем розбудови української державності, осмислення та переосмислення історичного минулого. Хоч існує вже майже аксіоматичне визначення, що історія не має „умовного способу”, проте виявлення причин нереалізованих тенденцій розвитку українського соціуму, державності – теж велика та серйозна наука.

Саме цими міркуваннями, мабуть, і треба керуватися при аналізі праці А. Гальчинського „Час національного пробудження”. Хоч вона й кваліфікована як публіцистичне есе, це серйозне наукове дослідження з власною логікою, задумом, аргументацією, висновками.

Серед останніх найбільш суттєвими, на нашу думку, є: твердження, що ми подолали тільки початковий етап творення української держави. А відтак на сьогодні проблем державотворення маємо значно більше, ніж вирішених.

Принциповим є положення й про те, що найвідчутнішими суперечностями сьогодення є суперечності світоглядної сфери, всього, що пов’язується з творенням української політичної нації, творенням її самоідентичності.

Взагалі книга має багато важливих сюжетних ліній. Перша – це уроки української недержавності. Автор аналізує причини піднесення та занепаду Української козацької держави, Української Народної Республіки, особливості розвитку української напівдержави в умовах існування СРСР, проблеми адекватності оцінок борців за національне визволення з рядів ОУН та УПА.

Серед причин, які стримують процеси консолідації української політичної нації, вчений виокремлює такі чинники:

• цивілізаційна специфіка буття України, яка визначає духовну межовість існування її населення, його „розірваність” між найпотужнішими центрами культурного і цивілізаційного впливу;

• вразливість політичної еліти;

• неадекватна інтерпретація націоналізму;

• розбіжності в трактуванні української національної ідеї.

В цілому можна стверджувати, що нарешті знайшлося слово-осердя для означення сьогоденного буття України. Слово це – пробудження. Саме воно має визначити суть інтелектуально-патріотичного руху українського народу на шляху до розбудови багатої і демократичної України, сильної і шанованої у всьому світі держави.

Чому саме пробудження, а не, скажімо, відродження, акцентацією на яке переповнені практично всі публічні виступи національно налаштованих політиків та наукові розвідки вчених?

Нагадаємо первинний зміст феномена відродження: цим терміном позначали пасіонарний злет культури й духовності на Апенінському півострові у XIV – XVI століттях під гаслом відновити (повернути, відродити) величну римську цивілізацію античних часів. Втім ця цивілізація у своїй автентичності та ідентичності якраз і не була відтворена, але стала підмурівком, на якому вибудовувалась новоєвропейська цивілізація, засадничі принципи якої визначають і сучасні західні цінності. Тобто, по суті справи, йдеться не про відродження, а про народження нової культури.