Становлення афганського руху в УРСР (1980 – 1991 рр.)

У березні 1988 року ЦК ЛКСМУ доповідав ЦК КПУ, що у всіх містах і районах республіки створено клуби воїнів запасу і воїнів-інтернаціоналістів [30]. Однак обкоми партії давали тоді до ЦК дещо іншу інформацію. Так, Луганський обком КПУ повідомляв про наявність 56 рад воїнів запасу, Миколаївський налічив 25 клубів, Одеський – 23 клуби, Херсонський – 21 районну раду, Чернівецький – 11 клубів воїнів-інтернаціоналістів [31]. У звітах інших обкомів констатувалася наявність рад, клубів воїнів запасу та інтернаціоналістів у районах і містах, але не називалася їх кількість [32].

Ось така плутанина: клуби, ради, об’єднання, спілки воїнів запасу, воїнів-інтернаціоналістів. Проте вимальовувалася така структура: у складі облміськрайрад воїнів запасу створювалися секції, об’єднання, клуби воїнів-інтернаціоналістів, які, у свою чергу, нерідко підрозділялися на секції з родів військ. Але найчастіше спілки воїнів запасу створювалися й діяли при облміськрайкомах комсомолу або як секції, філії облміськрайсекцій Радянського комітету ветеранів Вітчизняної війни. Невідповідність у цифрах, назвах дуже помітна. Може, не варто акцентувати на цьому увагу, але тоді буде важко зрозуміти, з якими труднощами пробивав собі дорогу „афганський” рух України.

Однак як би не різнилися цифри і назви, головне було в тому, що місцеві ради воїнів-інтернаціоналістів, по-перше, заклали фундамент для організаційного оформлення єдиної республіканської організації; по-друге, задовго до „цінних вказівок” згори почали провадити конкретну роботу.

Згодом воїнам-інтернаціоналістам стало тіснувато в рамках рад воїнів запасу, секцій Радянського комітету ветеранів війни та під опікою комітетів комсомолу. 1987 року діяли 663 ради воїнів-інтернаціоналістів та запасу, через рік – 845, а на початку 1990 року – вже 1003 [33]. Тому питання про створення самостійної організації все частіше порушувалось у місцевих організаціях „афганців”.

25 червня 1990 року Республіканська рада воїнів запасу разом з ЦК ЛКСМУ провела установчу конференцію Спілки воїнів-інтернаціоналістів України (СВІУ). Рада Міністрів України постановою №256 від 13 вересня 1990 року зареєструвала статут нової організації [34]. Оcь так, майже через рік після закінчення війни, було створено Спілку „афганців” України, хоча об’єктивні й суб’єктивні умови склалися для цього значно раніше.

„Афганці” зосередились на трьох основних напрямах роботи: увічнення пам’яті полеглих воїнів, контроль за соціальним захистом молодих ветеранів війни та сімей полеглих, військово-патріотичне виховання молоді, її фізичне загартування.

Увічнення пам’яті загиблих. У серпні 1987 року секретаріат ЦК ЛКСМУ у своїй постанові записав: „Відділам ЦК ЛКСМУ, обкомам, міськкомам, райкомам, комітетам комсомолу продовжити роботу з увічнення пам’яті воїнів, що загинули при виконанні інтернаціонального обов’язку і виявили при цьому мужність та героїзм. Ширше практикувати включення їх до складу передових комсомольсько-молодіжних колективів, присвоєння імен полеглих піонерським дружинам, полям, організовувати спортивні змагання на призи воїнів-інтернаціоналістів, влаштовувати в навчальних закладах куточки пам’яті полеглих, споруджувати погруддя і пам’ятні знаки” [35].

Голова Павлоградської міської ради воїнів-інтернаціоналістів Г. Орєхов на „прямій лінії”, організованій газетою „Комсомольское знамя”, порушив питання про спорудження в Києві пам’ятника воїнам, що загинули в Афганістані. Але секретар ЦК ЛКСМУ Ю. Соколов відповів, що це справа не проста [36]. І справді, за радянською логікою виходило так: немає пам’ятника в Москві – не може його бути й у Києві. Пам’ятник полеглим „афганцям” в українській столиці було поставлено тільки після проголошення незалежності.

Конкретна робота давала свої результати. На V пленумі ЦК ЛКСМУ у квітні 1989 року перший секретар ЦК В. Цибух відзначив, що „з ініціативи комсомольських організацій у Кривому Розі й Дніпродзержинську споруджено пам’ятники воїнам-інтернаціоналістам. Почато роботу зі встановлення пам’ятників у Севастополі, Кіровограді, Черкасах, Чернігові, Сімферополі, Миколаєві. В 16 областях республіки зібрано кошти на будівництво пам’ятників… Силами комсомольських організацій в областях республіки створено понад 200 музеїв і куточків пам’яті полеглих у ДРА” [37]. Та лукавив перший секретар, приписуючи все тільки комсомольським організаціям. Він „забув” про організації „афганців”. Але це той випадок, коли не має значення, хто зробив. Головне, що робилося немало, аби пам’ять про полеглих воїнів лишилася у віках, а до живих було поважливе ставлення.Соціальний захист. З приходом до влади Ю. Андропова розпочався законодавчий процес визнання учасників бойових дій в Афганістані, надання їм деяких пільг. По-перше, влада поширила на „афганців” пільги, що надавалися інвалідам, учасникам Великої Вітчизняної війни. По-друге, створювалася власне „афганська” законодавча база. Цей процес тривав і за М. Горбачова. В 1983 – 1990 роках було прийнято 4 закони СРСР, 1 спільна постанова ЦК КПРС і РМ СРСР, 3 спільні постанови РМ СРСР і ВЦРПС, Міноборони і Держкомнаросвіти СРСР. Приймали свої постанови, видавали розпорядження й накази з питань соціального забезпечення, медичного, санаторно-курортного обслуговування „афганців” мінфін, секретаріат ВЦРПС, мінсоцзабезпечення, мінздрав. Президент СРСР встиг видати і свій указ щодо проблем воїнів-інтернаціоналістів. Загалом було прийнято 25 нормативно-правових актів [38]. Частину з них продублювали владні структури УРСР. Відзначу, що в цілому в СРСР усі ці законодавчі акти виконувалися. Спроб скасувати пільги не було. Чого не скажеш про 13 урядів незалежної України.