Становлення афганського руху в УРСР (1980 – 1991 рр.)

Більш ніж через рік після Всесоюзного збору молодих воїнів запасу 1987 року в Ашхабаді ЦК КПРС розглянув його підсумки. У своїй постанові ЦК схвалював заходи ЦК ВЛКСМ, спрямовані на розвиток активності молодих воїнів запасу у військово-патріотичному вихованні. Партійним, радянським, профспілковим, комсомольським та іншим організаціям рекомендувалося всіляко підтримувати це починання. Відповідним державним органам пропонувалося розглянути можливість ширшого залучення молодих воїнів запасу, у першу чергу з тих, хто виконував інтернаціональний обов’язок, до роботи в навчальних закладах на посадах викладачів початкової військової підготовки. ЗМІ було зобов’язано ширше висвітлювати досвід роботи з військово-патріотичного й інтернаціонального виховання молодого покоління [15].

Але ця постанова запізнилася, як мінімум, років на сім. Адже на початок „перебудови” вже десятки тисяч воїнів-афганців повернулися додому. А процеси їх самоорганізації й самоідентифікації розпочалися стихійно заледве не з початком війни.Перші клуби, організації, спілки виникали самочинно на підприємствах, у містах, селищах, вузах, де з’являлися два-три „афганці”, ще на початку 1980-х років. Діяли такі організації майже на напівлегальному становищі. Та з другої половини 1980-х процес створення й розгортання діяльності афганських об’єднань перейшов в організаційну фазу. Так, на початку 1986 року ради воїнів-інтернаціоналістів з’явились на підприємствах міста Павлограда Дніпропетровської області [16]. Тоді ж Полтавське обласне об’єднання воїнів-інтернаціоналістів увійшло до складу обласної Спілки воїнів запасу. В Чернівцях 30 грудня 1986 року „афганці” об’єдналися в клуб воїнів-інтернаціоналістів „Обов’язок” на базі будинку культури заводу „Гравітон” [17]. 1986 року виникли Черкаська, Чернігівська та інші міські спілки воїнів-інтернаціоналістів. 1987 року в Києві діяло 57 рад і клубів воїнів-інтернаціоналістів, які об’єднували 926 чоловік [18]. Луцька міська рада воїнів запасу, створена на початку 1987 року, основний акцент робила на залученні всіх молодих воїнів запасу до військово-патріотичного виховання молоді, підготовки юнаків до служби у Збройних Силах. Секція воїнів-інтернаціоналістів зібрала відомості про всіх інвалідів-„афганців”, сім’ї полеглих, взяла шефство над солдатськими могилами, сім’ями загиблих, порушила у міськвиконкомі питання про присвоєння одній з вулиць міста імені полеглого воїна-„афганця” А. Матвієнка [19]. При Криворізькому міськкомі комсомолу для організації роботи воїнів-інтернаціоналістів було створено координаційну раду [20].

У записці, підготовленій до засідання секретаріату ЦК ЛКСМУ 11 серпня 1987 року, відзначалося, що „практично в усіх міських, районних комсомольських організаціях створені й діють ради воїнів-інтернаціоналістів”. Правда, далі говорилося, що такі ради створені тільки в кожному другому міськрайкомі комсомолу Дніпропетровської, Запорізької, Чернігівської та в кожному третьому – Херсонської і Кримської областей [21].

Компартійно-комсомольське керівництво спочатку віднесло афганців до так званих неформальних організацій (про що зазначалося в попередніх публікаціях). Мине небагато часу, і коли „смажений півень” в особі неформалів добряче дзьобне владоможців, то тоді згадають і про воїнів-інтернаціоналістів, намагатимуться протиставити їх опозиційним об’єднанням, проголосити носіями нового – „перебудовчого” – патріотизму. Виступаючи на Ш пленумі ЦК ЛКСМУ в лютому 1988 року, секретар ЦК КПУ Ю. Єльченко скаже, що невідкладне завдання комсомольських організацій – дати здорову альтернативу негативним молодіжним захопленням, підтримати об’єднання із соціально-позитивною програмою діяльності, їх суспільно-корисну ініціативу. При цьому секретар наголосив, що „йдеться, насамперед, про те, щоб розвивати й збагачувати практику організації клубів воїнів-інтернаціоналістів” [22].

У квітні 1989 року на V пленумі комсомольського ЦК В. Івашко, на той час вже другий секретар ЦК КПУ, назве носіями перебудови в молодіжному середовищі „об’єднання військово-патріотичного характеру, де велику роль відіграють хлопці, демобілізовані з армії, багато з яких проходили службу в тяжких умовах Афганістану і несуть сьогодні підліткам нове, реальне втілення патріотизму” [23].

Об’єднанню розрізнених організацій „афганців” сприяли проведений під егідою ЦК ВЛКСМ у грудні 1986 року в Мінську всесоюзний семінар голів рад воїнів запасу та всесоюзний збір молодих воїнів запасу (Ашхабад, 1987 рік). На той час „афганці” України вже напрацювали певний досвід роботи. У багатьох областях, містах діяли ради молодих воїнів запасу, інтернаціоналістів. Розширювалася мережа військово-патріотичних клубів і об’єднань, оборонно-спортивних таборів, очолюваних „афганцями”. Розвивалося шефство над госпіталями, інвалідами, родинами полеглих. Увічнювалась пам’ять тих, хто загинув в Афганістані. Аби приборкати „стихію”, активних „афганців” стали обирати до комсомольських комітетів. 1987 року до складу обкомів, міськкомів, райкомів комсомолу входило 1911 воїнів-інтернаціоналістів [24].

Але не все складалося безхмарно. Законне обурення викликали бездушність, формально-бюрократичне ставлення до життєво важливих потреб воїнів-інтернаціоналістів, родин полеглих з боку військкоматів, органів соцзабезпечення, комітетів комсомолу. Легше стало боротися з цим після появи 5 серпня 1987 року в газеті „Правда” гострої статті „Я вас в Афганістан не посилав…”. Вже 11 серпня секретаріат ЦК ЛКСМУ розглянув питання „Про посилення шефства комсомольських організацій республіки над воїнами-інтернаціоналістами, сім’ями полеглих”. Відзначивши деякі позитивні моменти в цій роботі, секретаріат зосередився на аналізі недоліків та виробленні заходів для їх усунення [25]. Та, за великим рахунком, у цій постанові тільки узагальнювалось те, що вже робили місцеві ради воїнів запасу, воїнів-інтернаціоналістів і первинні організації ЛКСМУ.