Становлення афганського руху в УРСР (1980 – 1991 рр.)
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат…
Не було винаходом комуністів і військово-патріотичне виховання. На мою думку, його структуру необхідно було зберегти, очистивши, звичайно, від ідеологічних нашарувань, наповнити його українським, козацьким змістом.
До речі, у вересні 2005 року міністр оборони України А. Гриценко в наказі про вдосконалення роботи військкоматів поставив завдання „поліпшити військово-патріотичне виховання молоді”. Краще пізно, ніж ніколи.Перше десятиліття після Великої Вітчизняної війни не вимагало особливих зусиль для військово-патріотичного виховання. Адже не було жодної сім’ї, яку не обпалила б війна. Солдати-фронтовики, партизани, підпільники, трудівники тилу були живим прикладом для юнаків і дівчат. Пізніше ефективною формою військово-патріотичного виховання стали походи місцями революційної, бойової й трудової слави народу. Перший такий похід відбувся 1965 року у зв’язку з 20-літтям Перемоги. В ньому взяли участь понад 3 мільйони молодих людей.
Молодь відтворювала героїчні сторінки історії, вела роботу під девізом „Ніхто не забутий, ніщо не забуте”. Юні пошуковці встановили імена близько 500 тисяч невідомих доти воїнів, що полягли на полях битв, створили 130 тисяч музеїв, установили 58 тисяч пам’ятників, обелісків, меморіальних знаків. З 1965 року проводилися всесоюзні ігри „Зірниця”, „Орлятко”. З’явилися клуби юних космонавтів, прикордонників, друзів Радянської Армії, військово-патріотичні об’єднання, підліткові спортивні клуби. 1970 року в СРСР працювало 1800 військово-спортивних оздоровчих таборів. У них та в оборонно-технічних клубах навчалися 23 мільйони підлітків [6].
Отже, до кінця 1970-х років склалася досить чітка система військово-патріотичного виховання. Можна сперечатися про її вади й переваги. Але безперечно, що компартії і комсомолу вдалося прищепити основній масі молоді почуття патріотизму. Інша справа, як воно експлуатувалося радянською владою.
Та комсомол, козиряючи масовістю охоплення молоді обороно-спортивними секціями, гуртками, клубами, все більше впадав в кампанійщину, формалізм. Наслідки не забарилися. На початку 1980-х років половина призовників не могла виконати норми спортивного комплексу „Готовий до праці і оборони”. Ще половина, отримавши значок і посвідчення ГПО, не могла підтвердити його нормативи у військах [7].
До благородної справи патріотичного виховання молодого покоління свого часу долучилися й воїни-„афганці”. Не буде перебільшенням, коли скажу, що війна в Афганістані, якщо користуватися „перебудовчою” фразеологією, надала значного „прискорення” військово-патріотичному вихованню. Адже вже через кілька місяців після її початку в містах і селах люди могли побачити двадцятилітніх хлопців з бойовими орденами й медалями на грудях.
Прийшли й перші „похоронки”.
Ніби й під мирним небом жила країна, то звідки ж ці зовсім юні орденоносці? І звідки беруться інваліди? І що там, у „Афгані”, діється насправді? Це були пекучі питання.
Тоді далеко не всі наші громадяни знали, що після Другої світової війни радянські військові брали участь у 20 збройних конфліктах і локальних війнах на території 16 держав. Ту нашу участь у бойових операціях (окрім Угорщини й Чехословаччини) влада суворо утаємничувала.
Та афганську війну приховати було неможливо. Передусім, через тривалість, масштабність бойових дій, кількість їх учасників, котрі поверталися додому хто з нагородами, а хто й „вантажем-200".
Але ідеологічний камуфляж на афганську війну все ж нап’яли. Тільки в роки „перебудови” громадськість змогла дізнатися про протокол засідання Політбюро ЦК КПРС від 27 грудня 1979 року „Про пропагандистське забезпечення нашої акції стосовно Афганістану”. Він зберігався в „Особливій папці” під грифом „Цілком таємно”. Наведу цитати з цього документа.
„При висвітленні в нашій пропагандистській роботі – у пресі, по телебаченню, по радіо, розпочатої Радянським Союзом на прохання керівництва Демократичної Республіки Афганістан акції допомоги стосовно зовнішньої агресії керуватися наступним: