Мовна політика Естонії: джерела і наслідки застосування

Мовне законодавство не просто підвищило статус естонської мови, воно вплинуло на процес формування естонської еліти через перерозподіл влади на користь титульного етносу, який володів мовою і замінив у владі представників російського етносу завдяки відповідності мовному критерію як головному при обійманні будь-якої посади.

Мовна політика мала чітке етнонаціональне завдання – відродження Естонії як держави естонців. Це не могло не викликати невдоволення в неестонців, які, тим більше, є негромадянами. В країні навіть виник спеціальний термін, який обслуговував зміну мовної ієрархії в суспільстві – „мовне планування”. Це планування, точніше – послідовна мовна політика, впроваджувалося через понад 400 законодавчих актів, Конституцію та безліч інших нормативних документів.

Найповніше завдання мовної політики Естонії відображені в Конституції. Національне будівництво Естонії як національної незалежної держави досить збалансоване в тексті Основного Закону. Воно здійснюється через впровадження естонської мови як офіційної (національної) мови, а також ієрархії та регулювання мов національних меншин. Конституція проголошує Естонію як національну державу (державу-націю), політично унітарну (ст. 2). Тобто, будь-які етнічні автономії, створення яких вимагала російськомовна меншина, є антиконституційними. На практиці дві головні характеристики національного будівництва, а саме – запровадження єдиної офіційної мови та ієрархізація мов меншин, призвели до запровадження Конституцією двох мовних режимів: естонський монолінгвізм на всій території Естонії; білінгвізм меншин зі знанням естонської мови поряд з рідною.

Крім того, Конституція передбачає впровадження функціонального режиму іноземної мови при потребі. Саме монолінгвістичний режим створювався за допомогою вимогливого та безкомпромісного мовного законодавства.2000 року вносилися зміни до мовного законодавства, завдяки чому воно стало ще більш жорстким стосовно тих жителів країни, які недостатньо мірою володіють естонською мовою. Представники всіх професій бізнес-середовища, сфери громадського обслуговування, органів влади мали підтвердити свій рівень володіння мовою. Фактично зміни законодавства негативно вплинули на права всіх працевлаштованих в Естонії, для кого естонська мова не є рідною - від обслуговуючого персоналу до професорів. Але естонські законодавці вважають, що вони в такий спосіб захищають більш фундаментальне право людини, витворюючи монолінгвістичне середовище – право спілкуватися на всій території Естонії рідною мовою, запроваджене ст. 4 закону про мову. Саме для захисту цього права і створювалося естономовне середовище через встановлення чітких мовних зобов’язань перед усіма інституціями та окремими особами. Закон не містить розрізнень щодо їх виконання для публічних та приватних юридичних осіб. Виконання мовних зобов’язань ст. 5 закону про мову (вимога знання та використання естонської мови) делегувалося до працівників державних інституцій та органів місцевого самоврядування у веденні справ з усіма іншими організаціями чи фізичними особами.

Єдине, в чому мовне законодавство пішло на поступки вимогам Євросоюзу, – впровадження єдиної європейської системи оцінювання рівня володіння естонською мовою. Згідно з нею рівень компетенції в естонській мові поділяється на три основні категорії:

• основний (базовий) рівень володіння (раніше поділявся на три рівні – A, B, C);

• середній рівень володіння (D);

• вищий рівень (раніше мав два рівні – E, F).

Водночас на регіональному рівні для захисту мовних та етнічних меншин Естонії існують два двомовні режими. Територіальний двомовний режим прописаний в ст. 51(2) та ст. 52(2) Конституції, згідно з яким в адміністративних одиницях, де постійні жителі належать до етнічної меншини, всі мають право зажадати від органів державної влади та органів місцевого самоврядування та їх чиновників давати відповіді на запити і звернення мовою етнічної меншини [6]. Місцеві органи влади можуть також використовувати мову більшості територіального утворення постійних жителів (а на національному рівні – етнічної або мовної меншини) у внутрішньому спілкуванні.

Щоправда, російська етнічна меншина так і не змогла скористатися цим положенням. Право ради органу місцевого самоврядування запропонувати іншу мову окрім естонської для внутрішнього вжитку та адміністрування спробували використати в міста Narva та Sillamae 1995 року. Однак уряд відхилив ці пропозиції з кількох причин. По-перше, жителі цих міст хоч і є росіянами за походженням, однак вони не становлять меншини згідно з ст. 2 закону про культурну автономію, оскільки не мають естонського громадянства. По-друге, не виконувалася умова використання другої мови як додаткової; малося на увазі, що органи місцевого самоврядування повинні були вести роботу естонською, а вже потім вводити мову меншини. А оскільки до цього органи влади більше послуговувалися російською, а отже порушували пріоритет принципу створення естономовного середовища, а вже потім двомовного, то уряд відмовив їм.