Мовна політика Естонії: джерела і наслідки застосування

Етнонаціональна політика Естонії не є чимось винятковим у Балтійському регіоні. Вона, як і Латвія, вдалася до моделі етнонаціонального самозахисту, суть якої полягає у забезпеченні привілейованого становища титульного етносу через вибіркові умови набуття громадянства, мовну, кадрову політику [1].

Мовна політика Естонії яскраво демонструє дію моделі етнонаціонального захисту як прикладу напрацювання чітких критеріїв належності до спільноти, що ототожнюється з титульним етносом – естонцями, і передбачає формування держави однієї нації. Але нації політичної – саме завдяки тому, що в основу формування естонської нації покладено не етнічний, а мовний критерій. Офіційне завдання мовної політики – відновити вживання естонської мови в усіх сферах життєдіяльності, особливо в освіті та новітніх технологіях. Однак політичні механізми коригування соціолінгвістичної ситуації завжди впливають на етнонаціональний баланс та злагоду в суспільстві.

Корені цієї моделі етнонаціональної політики в цілому і мовної зокрема бачимо в історії Естонії переважно другої половини XX століття. Естонія як незалежна держава постала 21 лютого 1918 року після Жовтневої революції і проіснувала до 16 червня 1940 року – початку радянської окупації. Її етнічний склад до радянської анексії був досить таки етногомогенним. Домінувала титульна нація – естонці; інші етнічні групи не перевищували 7,11 % від усього населення. Після відновлення естонської незалежності титульна нація становила 62 % населення. Більшість неестонського населення становили не етнічні та національні меншини, які проживали в Естонії до анексії, а росіяни та російськомовні громадяни СРСР, які мігрували до республіки. Естонці, як і латвійці, так і не стали частиною інтернаціональної радянської нації і увесь час плекали надію на відродження своєї держави і чинили пасивний опір політиці Радянського Союзу, що впроваджувалася на території Естонії. А етнонаціональна політика СРСР якраз і полягала в тому, щоб зруйнувати естонців як окремішню націю. Протягом першої декади окупації „за тоталітарного правління Сталіна застосовувалися жорстокі методи для створення сприятливих соціальних і демографічних умов для винищення естонців та їх мови, а також залишків корінних меншин з метою заміщення їх російськомовним, вартим абсолютної довіри особовим складом” [2]. Ось так естонські підручники з історії та публіцистика тлумачать радянський період історії Естонії.

Необхідність подивитися на цей період „естонськими очима” абсолютно очевидна для неупередженого, порівняльного бачення не просто мовної політики держави, а етнонаціональної парадигми, яка полягає в коригуванні етнонаціональної палітри держави.

За радянських часів всі публічні сфери життя було русифіковано для того, щоб полегшити інтеграцію в естонське суспільство неестонських прибульців. Тому для того, щоб отримати роботу певного статусу, естонці мали вивчити російську мову. Російській мові було фактично надано статус другої державної мови (не як іноземної) в освіті, в деяких сферах державного життя вона стала першою. Знання ж місцевої мови російськомовні мігранти не вважали за потрібне, цим пояснюється низький рівень володіння нею (13 – 20 % серед неестонців). У прибульців не було жодних стимулів вивчати мову країни проживання, а тим більше шанувати її культуру. Зрозуміло, якщо естонцям відмовляли в етнічній належності, то іншим етносам Естонії, за винятком росіян, теж відмовлялося в етнічній належності та мовних правах. На додачу, після введення радянських збройних сил в Естонії почали масово з’являтися російські робітники і колгоспники, яких надсилав уряд СРСР через систему оргнабору. Таким чином, частка титульної нації постійно скорочувалася: якщо на початку радянської окупації вона становила 97,3 %, то у 1989 – лише 61,5 %. Одночасно з напливом прибульців розпочалися необоротні зміни мовної ієрархії [3]. Естонська мова витіснялася російською не тільки тому, що неестонці не бажали обтяжувати себе її вивченням, а й тому, що Естонія була безпосередньо підпорядкована Москві в банківській, військовій, транспортній, енергетичній сфері, статистиці тощо. А Москва ніколи не обтяжувала себе знанням локальних мов чи перекладами з них.

Спонуки мігрувати до Естонії з інших частин Радянського Союзу були досить потужними. Це кращі умови життя, організоване масове працевлаштування (нафтовидобувна галузь), привілейоване становище в певних галузях, де естонцям просто не довіряли – навігація, авіація (ризик саботажу), комунікації (державна таємниця). Деякі інституції та особливості їх функціонування були абсолютно новими в Естонії, тому не мали відповідників в естонській термінології і повністю обслуговувалися російською мовою. Наприклад, Держплан або КДБ. Вся державна політика була пронизана ідеологічним наповненням з Москви, в якому не було нічого сприятливого для розвитку титульної нації. Тільки пригнічення. В результаті на початку 1980-х років естонці становили менше половини працевлаштованих в промисловості та комунікаціях Естонії.Соціальний статус естонців знижувався, занепадала естонська мова, тоді як російська процвітала. І не тільки тому, що російська була обов’язковою та єдиною мовою міжнаціонального спілкування. В Естонії утворилося ціле російськомовне середовище, яке складалося з мереж заводів, інституцій та установ, що функціонувало паралельно з естонським соціолінгвістичним середовищем і охоплювало усі сфери життя людини, включно з дозвіллям, спальними районами, та забезпечувало освіту повного циклу та сервіс російською мовою. Це середовище постійно підживлювали масові вливання російськомовних мігрантів. В результаті штучно створене в Естонії російськомовне середовище дуже мало контактувало з естонцями, перешкоджаючи інтеграції соціуму.