Мовна політика Естонії: джерела і наслідки застосування

Перший закон про мову було прийнято 1989 року. Цей закон мав на меті розпочати трансформаційний процес зміни мовної ієрархії в Естонії. І хоча він надавав естонській мові статусу єдиної державної, але здебільш обслуговував перехідний період до встановлення домінування титульної нації та її мови в державі. З точки зору політичної доцільності застосування закону 1989 року базувалося на принципі естоно-російського білінгвізму, який вимагав від працівників певних професій знання як естонської, так і російської мови (у більшості випадків словникового запасу останньої обсягом 1000 слів вистачало). Закон про мову передбачав чотирирічний перехідний період для вивчення естонської мови і витіснення російської, він остаточно набрав сили 1993 року [4].

Закон був покликаний вирішити не лише мовну проблему, а й етнонаціональну. А головною проблемою Естонії було катастрофічне зростання російськомовного монолінгвізму, низький статус естонської мови в багатьох сферах життя та в регіонах. Тому головними принципами закону про мову 1989 року були:

• принцип білінгвізму сфери послуг та державної сфери з правом клієнтів і споживачів обирати мову спілкування з одночасним впровадженням обмежень щодо одномовності працівників сфери послуг, що фактично стали обмеженнями для одномовних російськомовних жителів на той час, з точки зору кар’єри та вертикальної мобільності;

• мовний критерій замінив критерій етнічної належності у відтворенні титульного етносу. Законодавець поставив у центр національної ідентичності саме мову як запоруку національного відродження. Це послабило наголос на етнічності та запобігло створенню етнократичної держави. Тому законодавство та адміністрування впровадило не етнічні преференції, як твердять росіяни, а лінгвістичні. Щоб стати представником титульної нації достатньо належним чином оволодіти державною мовою, базовими законами та історією. Ці вимоги відкриті для кожного негромадянина, тому вважаються в Естонії цілком демократичними;

• закон про мову мав більше декларативних положень, які ніколи не реалізовувалися у виписаному сценарії. Деякі положення не мали законодавчого застосування, оскільки суперечили принципу демократичності та загострювали міжетнічні стосунки. Закон був більше зорієнтований на майбутнє і давав російськомовній меншині час змиритися зі своїм меншинним становищем і оволодіти естонською мовою.

Водночас мовна політика мала на меті відновлення домінування титульного етносу через жорсткі мовні вимоги. Таким чином, мовна політика, що проводилася в Естонії на основі закону про мову 1989 року, задекларувала майбутню модель етнонаціонального розвитку країни. Жорсткі мовні вимоги при працевлаштуванні вказували російськомовній меншині на втрату домінатного статусу в країні та необхідність переходити не лише в іншу мовну ієрархію, а й ієрархію етнічних взаємовідносин за принципом меншина – більшість, а не більшість – меншина. Крім того, закон про мову своїми положеннями призвів до перерозподілу влади між етнічними групами естонського суспільства. Росіяни та російськомовні особи почали втрачати привілейовані позиції в соціумі через невідповідність мовному критерію закону. Хоча закон про мову кардинально не змінив мовної ієрархії, він розпочав процес підвищення статусу естонців у порівнянні з російськомовним населенням. Закон про мову вивів естонську мову з меншинного статусу і надав їй державного статусу як мови влади та адміністрації, а пізніше й соціуму механізмами зовнішнього втручання в мовну ієрархію.1995 року було ухвалено новий закон про мову. В першій його статті зазначено, що естонська мова – єдина державна. Будь-які інші мови, навіть мови історичних етнічних меншин, вважаються іноземними (ст. 2.) Це викликало бурю незадоволення російського етносу. Навіть попри те, що естонський закон про мову не такий жорсткий, як латвійський. Статті 8 і 10 закону про мову проголошують такі винятки: „В усному спілкуванні між працівниками органів державної влади та місцевого самоврядування, за недостатнього рівня володіння естонською мовою за взаємною згодою, припускається використання іноземної мови, якою володіють працівники” та „особа, що звертається до органів державної влади і місцевого самоврядування, має право отримати відповідь поряд з естонською мовою також мовою національної меншини, коли щонайменше половина постійних жителів адміністративної одиниці належать до цієї національної меншини”. Однак можливості використання інших мов суттєво обмежені.

Після прийняття досить жорсткого закону про громадянство більша частина представників нетитульної нації Естонії отримали статус негромадян, який позбавляє їх усіх політичних прав та суттєво обмежує економічні права. Лише особи, які були громадянами до анексії Естонії в 1940 році та їх нащадки визнавалася громадянами. Таких на момент здобуття незалежності було близько 62 %. Всі інші отримали право натуралізуватися. А головною передумовою натуралізації є володіння естонською мовою.

Уряд Естонії під тиском демократичних інституцій ЄС спростив мовний тест для аплікантів на естонське громадянство, вилучивши 10 % найскладніших запитань. Успіхи охочих здобути громадянство країни проживання зросли. Але, згідно з опитуваннями, 50 % - 70 % негромадян неспроможні, за їх власною оцінкою, виконати вимоги щодо знання естонської мови. З іншого боку, 50 % - 60 % російськомовних негромадян хотіли б здобути естонське громадянство, якби мовні вимоги не були такими жорсткими [5]. Масових програм вивчення естонської мови протягом 1990-х років з належним фінансуванням не було, тому мовні вимоги гальмують процес натуралізації негромадян і досі. Негативом мовної політики можна назвати те, що увага більше приділялася короткостроковим перехідним програмам, тоді як довгострокові програми адаптації на зразок освітніх або інтеграційних залишилися поза увагою держави, що призвело до загострення міжетнічних стосунків між власне титульним етносом та російськомовним сегментом естонського суспільства і маргіналізації останнього.