Модернізаційний процес в Україні

На третьому етапі розвитку теорій модернізації (80-90 рр.) відбулась трансформація їх із засобу теоретичного забезпечення політики Заходу в інструмент комплексного пояснення, продукування і прогнозування соціально-політичного розвитку. Осучаснена теорія розглядає модернізаційний процес у рамках того чи іншого суспільства як свідому настанову держави на здійснення якісних перетворень не засобом калькування досвіду передових країн, а завдяки поєднанню найбільш поширених політичних структур, інститутів, цінностей, які мають універсальний, загальний характер із традиційною специфікою певних суспільств.

Наслідуючи М.Вебера сучасна наука ставить у безпосередню залежність процесу демократичних перетворень від розвитку тієї чи іншої нації з поступовим творенням демократичного ладу окремо взятої країни, за якого її громадяни відчували б себе суб'єктами, а не об'єктами політики.

Теорія політичної модернізації містить у собі велику кількість різноманітних концепцій, що мають різну соціальну спрямованість, а звідси неоднакові висновки й рекомендації, є нерівнозначними за науковою значущістю, але таке розмаїття підходів дає змогу подолати стереотипні уявлення про політичну модернізацію як сукупність процесів, що супроводжують індустріалізацію у країнах розвиненого капіталізму.Але існують і інші погляди на розвиток. Скажімо за В. Горбатенком, можливо скласти дещо іншу періодизацію, її сутність полягатиме у тому, що на першому етапі свого проходження (50-70 рр.) теорії модернізації зазнали краху і на деякий час вивели термін "модернізація" з наукового обігу. Натомість активніше стали вживати поняття "розвиток". Цей синдром, завдяки певним успіхам модернізаційних процесів у Туреччині, Індії, останнім часом у Східній Європі, створенню анклавів сучасного життя в деяких відсталих країнах, а також внаслідок мобільності західних модернізаційних методик, в основному вдалося подолати на Заході. У значної ж частини вітчизняних суспільствознавців насторожене ставлення до модернізації залишається досить стійким, що пов'язано насамперед з недостатнім розумінням альтернатив навздогінній моделі, котра загрожує втратою традиційної культури, національної ідентичності й безперспективністю утвердження нової, сучасної.

Подолання цієї кризи і друге народження ідеї модернізації пов'язане з концепцією постмодернізації, котра є не лише альтернативною старій теорії, а й своєрідним наслідком її іноваційної орієнтації, а також її продовженням.

Саме поняття "постмодернізація" похідне від більш широкого філософського поняття "постмодерн", стосовно якого упродовж кількох останніх десятиліть у світі ведуться постійні дискусії. Вперше поняття було вжито 1917 року в книзі Рудольфа Панвіца "Криза європейської культури", у якій мова йшла про нову людину, покликану подолати занепад. Німецький дослідник постмодернізму Вольфганг Вельш вважає його тогочасне вживання "передчасним" з оглялу на відсутність адекватного даному феномену соціального вияву. Наближеного до сучасного розуміння значення поняття набуло у дослідженнях А.Тойнбі, який 1946 року визначає постмодернізм як якісно новий етап у розвитку західно-європейської культури. Матеріалізація висловлених вченим ідей, почавшись приблизно у 60-ті рр., найбільш повною мірою саме останнім часом.

3. Характеристика теорії політичної модернізації

На думку В. Горбатенка політична модернізація як процес суспільної трансформації розвивається у двох основних вимірах :

-спонтанно (стихійно) через поступове нагромадження передумов у певних царинах суспільного життя, вдале поєднання яких у певний історичний час, у межах того чи іншого суспільно-політичного простору, дає якісно новий поштовх ;

-свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусиллям впливових соціальних груп або правлячих еліт.

Успіх модернізації, зазначає вчений, в обох випадках залежить від ступеня органічності її перебігу співвідносно з реально існуючими національними інститутами та ментально-психологічними орієнтаціями населення.

C. Блек поділяє процес модернізації на декілька стадій :

•усвідомлення мети ;

•консолідація зорієнтованої на мету еліти ;