Модернізаційний процес в Україні
Теорія модернізації, що повинна висвітлювати трансформації традиційних цінностей, структур в модернізовані, "сучасні", за минулий і теперішній віки склалася у розвинутий напрямок у суспільних науках, що містить в собі такі аспекти, які мають методологічне, теоретичне та практичне значення. Теоретична основа її концепцій містиься в роботах Дж. Локка, А. Сміта. Її розробляли такі вчені як М.Вебер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, Р. Парк, Ф.Тьонніс, Г. Беккер, М. Леві, Т. Парсонс, Б. Мур, Г. Алмонд та ін. У цих концепціях накопичено багатий досвід аналізу процесів переходу від традиційного до індустріального суспільства, різні можливості, що виникають на цьому шляху, загальні закономірності і особливості, пов'язані із специфікою суспільств і країн, які переживають модернізацію.
Але систематизація знань у розвинуту теорію відбулася дещо пізніше. Постання політичної модернізації як розвинутої теорії було певною відповіддю на виникнення концепцій, які розкривали різні аспекти кризи західного світу, що їх репрезентували такі вчені як О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін, К. Ясперс та ін.
У другій половині ХХ століття, по закінченні Другої світової війни, коли домінування західних країн, перед усім США, у сфері управління, стандартів споживання та багатьох інших аспектів було беззаперечним, то в якості прообразу "сучасної" держави спочатку визнавалось "вільне" американське суспільство. Інакше кажучи, модернізація розумілась, як "вестернізація", тобто копіювання західних постулатів у всіх сферах життя. Це відбувалося у 50-60 роках, коли існувало чітке протистояння двох суспільно-політичних систем, поряд з цим починав спостерігатися процес виникнення так званого третього світу ( колишні колонії та напівколонії ), тому потрібно було виробити нову парадигму соціально-історичного розвитку.Потрібно зазначити, що у своїх витоках модернізаційні теорії спиралися на універсалістські традиції західного лібералізму, що репрезентував думку, що нібито етапи розвитку всіх країн і народів однакові. Також необхідно сказати, що на початку теорія модернізації розроблялася науковцями, лише пізніше починає відбуватися процес політизації цієї теорії, виходячи із зацікавленості владних кіл у її розробці і впровадженні.
На цьому етапі у модернізаційній теорії домінує думка, що механізми економічного зросту є детермінантою впровадження політичних інститутів західного зразка, що ж до культури, то вважалося, що її прозахідні цінності будуть сприйняті автоматично. Практична реалізація положень такої стратегії модернізації полягала у вирівнюванні країн Азії, Африки й Латинської Америки, які вважалися тоді економічно відсталими, із розвиненими країнами. Але на практиці демократизація, інституціоналізація ліберальних цінностей, встановлення парламентарної системи та інших стандартів західної організації влади стали не підвищенням ефективності державного управління , а корупцією чиновництва, свавіллям бюрократії, що займалася лише самозбагаченням, катастрофічним розшаруванням суспільства та його політичною аморфністю, зростанням у ньому конфліктності та напруження.
Вже тоді провідні вчені політологи і соціологи поставили під сумнів тезу про те, що здатність економічного зросту є єдиним критерієм модернізаційного процесу?
Ця теза вимагала переосмислення, і це ще тому, що, фактично, вона ніде не спрацювала в такому вигляді, як задумувалося.
Період переоцінки теоретично-методологічної бази теорії політичної модернізації припадає на 70-80 рр. Було визнано недостатню ефективність структурно - функціонального аналізу, незбалансованість економічних, соціально - політичних і культурних наслідків модернізації, неадекватність євроцентричного характеру модернізаційних теорій цінностям азійської, африканської та латиноамериканської культур.
Пріорітетом було визначено зміну соціальних, економічних, політичних структур, яка могла б бути проведена поза межами західної демократії. Існування традиційних інститутів та цінностей політологи вже не розглядали як перешкоду до "модерну". При збереженні приорітетності універсальних критеріїв і цілей майбутнього розвитку, їх реалізація вбачалася вченим саме у національній формі. Цю реалізацію розглядали як відносно довгий етап, на якому можливий не тільки розвиток, але й звичайне відродження раніше існуючих елементів, і, також, цілком можливим може бути занепад.
В цей період відбувається перегляд ролі соціокультурного фактору у модернізаційних процесах та перетвореннях, він визнається чи не самим головним фактором у їх перебігу.
Більше того, найбільше значення починають надавати особистості, її національному характеру. Було загальновизнано, що модернізація можлива лише за умови зміни ціннісних орієнтацій широких верств суспільства, подоланні криз політичної культури суспільства. Цікаво, що деякі вчені, наприклад М. Леві або Д. Рюшемейєр, намагалися взагалі вивести закон глобальної дисгармонії, котрий би довів невідповідність соціокультурного характеру суспільства та потреб його модернізації , заснованої на універсальних цілях.