Поняття, об'єкт, предмет і функції політології

Теорія поділу зон впливу (політологічний підхід), яку розвинув Д. Ронг, спрямована на вивчення еволюції соціальних відносин, взаємовпливу та контролю, що інституалізуються в суспільстві.

Окрім зазначених напрямів існують також інші теорії в межах реляціоністської концепції влади.

Серед них слід назвати теорію редукції ієрархічних дистанцій (М. Малдер), яка основним психологічним механізмом влади вважає не блага, що їх дає остання, а "жадобу влади".

Ж. Пуату іде ще далі, вважаючи, що дослідження влади як такої не вміщується в межах соціальної психології і відповідно міжособистісних стосунків, а виходить на рівень соціально-політичних досліджень.

Системна концепція влади також налічує три основних теоретичних напрями.

Перший напрям розглядає поняття влади, що є якістю макро-соціальної системи (Т. Парсонс, Д. Істон). Т. Парсонс (1902-1979) вивчав, наприклад, питання самоврегулювання соціальних систем, суспільні механізми, що підтримують стабільність останніх.

Другий напрям дослідження влади в межах системної концепції (М. Крозье, Е. Фріденберг) розглядає владу як соціальне ціле, що являє собою взаємодію індивідів у боротьбі за приватну владу на рівні сім'ї, виробничої групи, організації.

Представники третього напряму досліджують владу через взаємодію індивідів в одній специфічній соціальній системі — Т. Кларк, М. Роджерс; останній, до речі, запровадив поняття ресурсів влади, тобто соціального статусу, харизми, володіння політичними інститутами, засобами масової комунікації тощо.

Політична поведінка суб'єктів політичної діяльності детермінується як зовнішніми стосовно індивіда чинниками (сукупність яких визначається характером політичної культури суспільства й індивіда), так і суто внутрішніми (психологічними, або ментальними) чинниками.Як зазначалося, із 40-х років розвивається нова форма неопозитивізму — філософія аналізу. Провідний представник М. Фуко, заперечуючи психологізм, зосередив увагу на відношеннях "слів" і "речей" (засоби культури та її об'єкти). Розрізняв три змінні системи семіотичних відношень — відродження, класичний раціоналізм і сучасність. Предметом аналізу він зробив дискурсивні (мовні) практики, що співіснують у межах однієї системи. Пізніше М. Фуко, вивчаючи генеалогію влади, дійшов висновку, що в чистому вигляді вона існує (як примус) лише у в'язницях. Вивчаючи сучасне йому французьке суспільство, він стверджував, що це дисциплінарне суспільство. Аналізував не те, хто й як здійснює владу, а як вона реалізується (мова як один із основних засобів влади). Принцип біхевіоризму спирався на психологічний напрям у соціології (В. Вундт, Г. Лебон, Г. Тард, Ч. Кулі) та психоаналіз 3. Фрейда (1856-1939). Останній вважав, що людина не може обійтися без примусу, панування меншості над більшістю. Він зробив класичний психологічний аналіз особи президента В. Вільсона, причин його суспільно-політичного фіаско. Послідовники 3. Фрейда — Е. Фромм (1900-1980), К. Юнг (1875-1961), спираючись на психоаналіз, дослідили причини виникнення авторитаризму, суспільно-психологічних підстав демократії.

Підсумовуючи, можна виокремити приблизно три етапи розвитку політичної науки:

1) стародавній етап, який пройшов шлях від релігійно-міфологічних форм тлумачення політичної сфери до часткової раціоналізації політичних уяв;

2) етап Нового часу (XVI-XIX ст.), який сформував політико-ідеологічну базу політології;

3) сучасний світ (початок XX ст.), який конституював політичну науку як таку.

Література:

1.Рощин С. Западная психология как инструмент идеологии и политики. — М., 1980.

2.Рощин С. Психология толпы: анализ прошлых исследований и проблемы сегодняшнего дня // Психол. журн. — 1990. — Т. 11, № 5.