Національна політика і формування суверенної держави

5. Проблеми розділених народів. Наприклад, азербай¬джанці (Азербайджан — Іран), таджики (Таджикистан — Афганістан); курди (Туреччина — Ірак — Іран); корейці (північні — південні) та ін.

Принципами розв'язання цих конфліктів є:

демократизм, заснований на праві націй на самовизначення та врахуванні національних інтересів;

компроміс та діалог сторін з урахуванням реальної етнонаціональної ситуації, співвідношення сил;

рівноправність всіх націй і народностей незалежно від чисельності та рівня розвитку;

непримиримість до будь-яких проявів націоналізму, шовінізму та сепаратизму;

спільність історичної долі народів, забезпечення цілісності держави.Усі ці суперечності можуть вирішуватися чи загост¬рюватися, переростати в конфлікти в процесі проведення певної національної політики. Світова практика вироби¬ла лише один — демократичний — спосіб урегулювання міжнаціональних відносин, який передбачає забезпечен¬ня вільного волевиявлення націй, реалізацію їх законних прав на життя, відносини з іншими націями на основі рі¬вності. Йдеться про надання повної свободи націям для встановлення ними економічних, політичних, культурних та інших відносин, а отже, про право напій на самовизна¬чення, яке тісно пов'язане з реалізацією прав людини. Права і свободи людини та право народів на самовизна¬чення взаємозумовлені. Нині право нації на самовизна¬чення — один із важливих принципів відносин між наро¬дами й націями. Навіть більше, самовизначення є загаль¬новизнаною основоположною нормою міжнародного пра¬ва, обов'язковою для всіх без винятку держав. Це зафік¬совано і в документах ООН (друга стаття Статуту). У цьо¬му документі наголошується на:

правомірності боротьби народів за досягнення політичної незалежності та утво¬рення своєї державності;

свобода народу чи нації без втру¬чання ззовні в її політичний статус;

на необхідності уни¬кнення збройного втручання у справи держав, які стали на шлях самостійного розвитку;

забороняються акти політичної, ідеологічної, економічної агресії.

2. Суверенітет держави і його співвідношення

із суверенітетом народу і суверенітетом нації

Суверенітет держави — політико-юридична властивість дер¬жавної влади, яка означає її верховенство і повноту всередині країни, незалежність і рівноправність ззовні.

Відрізняють дві сторони державного суверенітету:

внутрішню: виражає верховенство і повноту державної вла¬ди відносно до усіх інших організацій у політичній системі су¬спільства, її монопольне право на законодавство, управління і юрисдикцію усередині країни в межах усієї державної тери¬торії;

зовнішню: виражає незалежність і рівноправність держави як суб'єкта міжнародного права у взаємовідносинах з іншими дер¬жавами, недопустимість втручання у внутрішньодержавні спра¬ви ззовні.

Внутрішній суверенітет називають ще законодавчим сувере¬нітетом, оскільки він припускає право законодавчої влади ви¬давати закони.

У Декларації про державний суверенітет України від 16 лип¬ня 1990 p. зазначені такі ознаки державного суверенітету Ук¬раїни: