Національна політика і формування суверенної держави

ПЛАН

1. Національна політика

2. Суверенітет держави і його співвідношення

із суверенітетом народу і суверенітетом нації

Список використаної літератури

1. Національна політика

Національна політика — науково обґрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.

У колишньому СРСР національна політика здійснювалася без належного аналізу суперечностей, породжених розбіжністю інтересів у різних націй-етносів, без ураху¬вання матеріальних умов для їх розв'язання, що призве¬ло до краху Радянського Союзу як федеративної держа¬ви.

Міжетнонаціональний конфлікт може виникнути через проблеми:

викликані відносинами національної нерівності, поділом націй на привілейовані та непривілейовані, на великодержавні та пригнічені;

породжені різним рівнем економічного і культурного розвитку націй;

породжені національною недовірою, розбратом і підозрами на національному грунті.

Оскільки національна політика насамперед спрямова¬на на передбачення й вирішення суперечностей у сфері етнонаціональних відносин, сучасні політологи й соціо¬логи постійно здійснюють теоретичні дослідження (особливо в багатонаціональних державах), які дають змогу визначити (переважно на прикладі СРСР) основні сфери виникнення суперечностей і конфліктів, пов'язаних із національними проблемами:

1. Відносини між центральними органами та респуб¬ліками (землями, штатами, кантонами). Наприклад, лише на останньому етапі існування СРСР законодавчі акти, ухвалені вищими органами Литви, Латвії, Естонії, Азербайджану та Вірменії, було скасовано чи визнано не¬дійсними в Москві. А республіки ігнорували союзні постанови, документи. Подібна ситуація простежується у відносинах Квебеку з канадським центральним урядом, Північної Ірландії — з-англійським.

2. Відносини між союзними (автономними) республі¬ками (штатами, кантонами). У колишньому СРСР на¬ціональні проблеми призвели до загострення відносин між Азербайджаном і Вірменією, Узбекистаном і Киргиз¬станом, Росією та Україною. Напруженість у відносинах Азербайджану та Вірменії переросла у справжню війну.

3. Відносини всередині союзних республік. У постра¬дянських республіках найбільшої гостроти суперечності досягли в Азербайджані (Нагірний Карабах), Таджикистані (громадянська війна), Грузії (Південна Осетія, Абха¬зія), Молдові (Придністров'я), Росії (Чечня), Україні (Крим). Подолання цих проблем можливе лише за умови забезпечення права всіх народів на вибір форми націо¬нальної державності відповідно до реальних можливостей кожного етносу. Цим правом скористалися у Нагір¬ному Карабаху і Південній Осетії, проголосувавши на ре¬ферендумах за свою незалежність.

4. Проблеми національних груп у республіках (шта¬тах), а також національностей, які не мають власних національно-державних утворень. Це стосується насамперед росіян, які проживають за межами Росії (25 млн.). Го¬стро постала проблема російських німців (понад 2 млн.), яких сталінський режим огульно звинуватив у підтримці фашистської Німеччини та застосував до них масові реп¬ресії, ліквідувавши національну автономію. Хоча звину¬вачення було знято 1964 p., однак загалом проблема ро¬сійських німців залишається нерозв'язаною. Триває масовий виїзд німців до ФРН. У складній національно-дер¬жавній структурі Російської Федерації існують й інші на¬ціональні тертя: у Башкортостані — між башкирами й татарами; Татарстані — між татарами й чувашами; Даге¬стані — між аварцями, кумиками і лезгинами; Північній Осетії — між осетинами та інгушами.