Людина с точки зору філософії: від античності до сьогодення

Космічний статус людини обумовлений, насамперед, так званим антропним принципом. За антропним принципом, саме природа, універсум, мають таке співвідношення світових констант, при якому стає принципово можливо виникнення життя та людини. Людина постій¬но відчуває пульсацію Космосу в біологічних ритмах власного орга¬нізму. Деякі вчені (Олександр Чижевський, Лев Гумільов) вважають, що ця пульсація знаходить прояв і в соціальних процесах. Невідрив¬ний взаємозв'язок природного (космічного) та соціального висвітлю¬вали ще представники космізму, особливо його природничо-наукового напрямку (Володимир Вернадський, Костянтин Ціолковський та ін.). Хоча конкретний механізм такого взаємозв'язку ще остаточно не з'я¬совано, ряд відкрить у такій сфері є загальновизнаними. Вчені прий¬шли до висновку, що космічні та земні катастрофи створювали умови для походження та еволюції життя, зокрема соціальної його форми.

Відомо, що магнітне поле Землі має не постійну полярність (Пів¬нічний полюс перетворюється на Південний та навпаки). Перемі¬щення полюсів на початку четвертинного періоду тривало не більше декількох тисячоліть. Протягом усього перевороту сонячна радіація вільно проникала до атмосфери, тільки ультрафіолетове випромі¬нювання поглиналося озоном. Це привело до зростання мутацій та прихованих генетичних змін. Можливо, що саме такі генетичні змі¬ни привели до появи людини. Водночас зросла і кількість конденса¬ційних ядер у атмосфері, що привело до зростання дощових та сні¬гових опадів. Саме тоді і сталося обледеніння, свідками якого є перші люди. Якщо пристосування усіх живих організмів до суворих при¬родничих умов йшло шляхом спеціалізації, то людині, якій не влас¬тивий високий рівень спеціалізації, довелось змінювати свій спосіб життя, розвиваючи початки інтелекту в процесі трудової діяльності. Природничі умови і особливості природи самої людини вимагали роз¬витку надприродних - соціальних - її якостей та властивостей, соці¬альних форм життя. Мірою формування соціальних форм життя, їх значення в еволюції людини підсилюється та здійснює зворотний вплив на розвиток природи людини та природного середовища існування. Отже, людина е істота соціальна, але водночас і, насамперед, людина і природна істота, яка породжена природою так само, як і сама соціаль¬на форма її буття. З розвитком соціуму, особливо в сучасних умовах, людина стає новою планетарною силою, формує та розвиває сферу людського розуму - ноосферу - наступний після біосфери етап розвит¬ку життя як певної цілісності. Тому відповідальність людини за май¬бутнє цивілізації, життя на Землі надзвичайно зростає і потребує змін у самих цивілізаційних основах людського буття, реального утверджен¬ня принципу єдності природного і соціального.Основоположне значення має і визнання єдності тілесного та духовного в людині, які ще нещодавно протиставлялися у соціокультурпому досвіді людства. Недооцінювання тілесного чи духовного має згубні наслідки так само, як і перебільшення значення кожного з них. Істотним надбанням циві¬лізації стало виправдання тілесного в людині. Тільки цим шляхом можна прийти до визнання природних прав людини - права на життя, на задоволення первинних віртуальних потреб. Але тілесне існування людини тільки необхідна передумова для її справжнього буття. Тільки одночасне визнання за людиною і її духовного статусу дозволяє зрозуміти численні особливості її природи, жити гідно, вистояти навіть тоді, коли природні умови тілесного існування дуже несприятливі. Визнання взаємозв'язку тіла і духу вказує на те, що людина, за суттю своєю, духовна, водночас прив'язана до власного тіла і не може здійснювати себе як духовна особа абсолютно довільно, без врахування особливостей власної психофізичної організації, тіла. Важливо не тільки констатувати наявність у людини протилежних початків - природного та соціального, тілесного та духовного, - але й простежити механізм їхньої взаємодії, з'ясувати, яке з них є визначальним у формуванні цілісного образу людини, що допоможе розкрити в міру успадковане та набуте.

Людина — це не атомарна істота, що існує десь поза Всесвітом. У своєму розвитку людина кристалізує все накопичене людством про¬тягом тисячоліть. Це відбувається завдяки прилученню людини до культури - соціальній пам'яті людства і через механізм біологічного успадкування. Людина генетичне успадковує специфічно людську бу¬дову тіла, структури мозку, нервової системи, задатки. Відповідно, біологічно обумовленими є уроджені анатомофізіологічні особливості людини, деякі особливості протікання розумових процесів, тип нерво¬вої системи. Але вже тут виявляється значення соціальних факторів у формуванні та розвитку людини. Слабка від народження дитина може надалі стати фізично здоровою, сильною та навпаки. При фор¬муванні характеру недоліки темпераменту можуть бути скореговані. Що стосується задатків, то генетично обумовленою вважається сту-, пінь обдарованості різних людей у різних видах діяльності. Проте широко відомі факти, коли обдаровані діти з віком ставали середньо-розвинутими, тобто навіть ступінь обдарованості багато в чому зале¬жить від умов соціалізації та власних зусиль людини. Крім того, здіб¬ності мають компенсаторний характер - нестаток однієї з них може бути компенсований розвитком іншої, наприклад, відсутність абсо¬лютного слуху може бути компенсована розвитком слуху відносного. Прояв біологічних закономірностей розвитку людини має соціально обумовлений характер. Життя людини не жорстко визначене системою умов, до якої входять біологічні та соціальні елементи. Біологічні складові виконують тут роль необхідних передумов по¬дальшого цілісного розвитку людини. Анатомофізіологічні особли¬вості та обдарованість дані людині від природи, але формуються, розвиваються та перетворюються на здібності, характеристики, що констатують цілісний образ людини, тільки в процесі діяльності та спілкування, залучення людини до світу культури та розпредметнення його змісту. Для засвоєння форм спілкування, що історично склалися, та соціокультурного змісту діяльності людина з раннього дитинства вводиться у світ культури через спілкування з доросли¬ми. З такою метою використовуються форми імітації, вчення та нав¬чання. Засвоюючи людську природу, дитина прилучається до буття культури різними шляхами: вчиться задовольняти природні потре¬би у соціокультурних формах, оволодіває здатностями розумно ви¬користовувати знаряддя праці, символи, слова, уявлення та поняття, всю сукупність культурних форм. Мірою оволодіння ними у лю¬дини виробляється механізм самоконтролю, що полягає у здатності вольовими зусиллями регулювати потяги, інстинкти тощо, форму¬ються самосвідомість людини, її внутрішнє Я. Людина дедалі більше починає проявляти вільність волі у власному розвитку. Впливи спад¬коємності та середовища дедалі більше набувають опосередкованого характеру. Людина стає самостійною в діях, починає виступати справ¬жнім суб'єктом власної життєдіяльності.Життя людини постає як сукупність складових: біологічних, соці¬альних та власних зусиль людини. Визнання такого становища зас¬терігає не тільки від крайностей біологізаторства чи соціологіза¬торства, але й від сприйняття людини як пасивного об'єкта зовнішніх впливів - біологічних чи соціальних. Кожна людина - неповторна особистість не тільки внаслідок унікальності її генофонду, але й зав¬дяки власним зусиллям, спрямованим на розвиток та реалізацію при¬родного потенціалу. Людина, коли засвоює морально-правові нор¬ми, правила мислення та граматики, форми побуту та естетичні смаки, що склалися історично, стає не просто представником певного спо¬собу життя, типу культури і ментальності - а продовжує залишатися унікальною саме тому, що всі зовнішні впливи пропускає через внут¬рішню духовну призму. Отже, виробляє власне ставлення до життя, створює, будує власну особистість, в кінцевому випадку і життя.