Людина с точки зору філософії: від античності до сьогодення

Ще одна особливість розвитку західної філософської антропо¬логії - прагнення відмовитись від усякого узагальненого визна¬чення людини, що існувало аж до 70-х років XX ст. Це прагнення Отто Больнов охарактеризував як принцип відкритого питання, тобто відкритості до нового розуміння людини. Але розвиток фі¬лософської антропології показав, що така позиція обертається влас¬ною протилежністю - побудовою (свідомо чи несвідомо) одно¬мірного абстрактного образу людини внаслідок абсолютизації одних її суттєвих характеристик та недооцінки інших. Це усклад¬нює дальшу розробку проблеми людини, перешкоджає виробленню теоретико-методологічних основ для формування комплексно¬го підходу до її вивчення. Поєднання природничо-наукових, нау¬ково-технічних, гуманітарних знань на шляху дослідження люди¬ни неможливо без певних світоглядницьких узагальнень. Сама логіка розгортання антропологічної думки реабілітувала питання про природу та суть людини, поставила питання природи люди¬ни особливо гостро.

2. Соціально-діяльна суть людини

Цілісний образ людини не виникає у філософії історично одномо¬ментно. Але і логічно образ людини може бути сформований лише шляхом сходження від абстрактного до конкретного, виявленням та осмисленням різноманітних, суперечливих взаємозв'язків у системі, якщо не розкрита суть самої системи. Тому філософські роздуми про людину починаються з питання про її суть, виявлення багатоманіт¬ності суттєвих взаємозв'язків у системі.Починаючи з середини XIX ст. на зміну прагненням сформувати абстрактно-загаль¬ну суть людини прийшло розуміння, що сут¬тєві характеристики людини можна виявити тільки на шляху роз¬криття своєрідності її буття. Саме це мав на увазі Карл Маркс, коли наполягав, що «суть людини не є абстракт, властивий окремому ін¬дивіду». У своїй дійсності людина є «сукупністю суспільних відно¬син». Тут мова йде не про суть, яка надана внутрішньому світу лю¬дини (це і буде «абстракт, властивий окремому індивіду»), а про суть реалізовану, розгорнуту у зовнішньому світі (тут знаходить прояв як «сукупність суспільних відносин»), між тим цю тезу часто інтер¬претують так: «суть людини є сукупністю суспільних відносин», чи навіть твердять, що «людина є сукупністю суспільних відносин». Тим самим надають висловлюванню Карла Маркса зовсім інший зміст. Таке тлумачення є хибним.

Сукупність суспільних відносин виражає суть суспільства, а не людини. Відмовившись від вульгарного розуміння такої тези і вико¬ристовуючи її позитивний пізнавальний потенціал, з'ясуємо специ¬фіку людського буття, співставивши його з життям тварин. Насам¬перед, виявляється, що тварини є закритою системою фізіологічних рефлексів та інстинктів, прив'язані до середовища, специфічного для кожного виду, оскільки те, що відповідає сукупності їх видових оз¬нак. Поведінка та спосіб життєдіяльності тварин генетичне обумов¬лені. Ніщо не примусить, наприклад, вовка поводитись як заєць. Людина ж не має чітко обмеженої визначеної екологічної ніші запрог¬рамованих засобів життєдіяльності. Людина може не просто засвої¬ти різні види діяльності, але й діяти, як висловився Карл Маркс, «за мірками будь-якого виду», при необхідності використовувати у влас¬ній діяльності засоби поведінки різних тварин. Крім того, мають місце глибокі відмінності в життєдіяльності людей, які належать різним історичним епохам, культурам, чи живуть в одній культурно-історичній епосі, але належать до різних суспільних груп.

Різноманітні відмінності представників людського роду свідчать про відсутність жорстко визначеного незмінного способу життєдіяль¬ності людини. Отже, виявляється вихідна суттєва характеристика лю¬дини - її універсальність, її форми прояву - унікальність кожного окремого індивіда та свобода. Індивідуальна неповторність кожної людини не свідчить про те, що людина не має нічого спільного з іншими людьми. Природі людини властива певна стійкість (так звана стійкість у змінах) і можливість зміни самої природи людини у межах певної стабільності та на її підставі. Цю особливість люди¬ни досить влучно та афористично висловив Віктор Франкл, який визначив людину як «єдність, незважаючи на різноманітність». Сво¬бода людини теж своєрідна. Свобода людини не абсолютна і не до¬вільна. Свобода відносна. Людина має історично обумовлені межі можливого та неможливого у власній життєдіяльності, що надають¬ся її суспільним засобом життя.

Отже, соціальність виступає тією основою, на якій базується єд¬ність людини і природи, її суть. Як універсальна істота, людина не може існувати шляхом пристосування до навколишнього середови¬ща. Людина об'єднує зусилля з іншими людьми для перетворення довколишньої дійсності відповідно до потреб, що постійно зміню¬ються, і створює світ матеріальної та духовної культури. Суспільне життя, як і суспільна людина, виступають результатом і водночас передумовою такої творчо-перетворювальної діяльності. Отже, сус¬пільство і людина, як суспільна істота, є там, де є культура - своє¬рідна надприродна нормативно-ціннісна система, що регулює жит¬тєдіяльність суспільної людини. Суспільство ґрунтується на єдності культурних норм, а не на функціональному розподілі організмів чи на органічній розбіжності їх потреб та стимулів. Це надбіологічна форма спільної життєдіяльності. Культура не лише виконує регуля¬тивну функцію, а є соціальною пам'яттю, що компенсує нестачу ге¬нетичного механізму успадкування інформації, необхідної для соці¬ального буття людини. Звідси випливають принципові висновки стосовно суттєвих характеристик людини. Людина постає як істота соціокультурна, активно-діяльнісна, творча, така, що створює цін¬ності та орієнтується на них, тобто духовна.Діяльна суть людини полягає в тому, що саме в процесі суспіль¬ної практики у філо- і онтогенезі формуються всі людські якості та властивості, сам життєвий світ людини. Але при міркуванні над людиностворюючим значенням практики, діяльності, не слід зводи¬ти їх тільки до однієї форми - праці. Безумовно, праця, як матері¬ально, предметно-чуттєва діяльність, сприяє формуванню та роз¬витку фізичних та духовних якостей людини, її мислення, мови, розширює та поглиблює соціальні зв'язки, у кінцевому випадку за¬безпечує фізичне існування, оскільки спрямована на задоволення ві¬ртуальних потреб, створення необхідних людині умов існування. Але якщо обмежуватись лише цим, то глибинні виміри людської природи, засоби життєдіяльності залишаться поза межами уваги, а уні¬версальність та свобода людини залишаться лише ілюзіями, що не мають справжньої основи в житті.