Людина с точки зору філософії: від античності до сьогодення

XVIII ст., але якщо Жюльєн Ламетрі і Дені Дідро робили наголос на природничо-науковій проблематиці людини, то Клод Гельвецій і Поль Гольбах - на соціальній, на взаємозв'язку людини, суспільства, істо¬рії. Поширення ідей натуралізму у філософії кінця XVIII - початку

XIX ст. відбувається шляхом подолання картезіанського раціоналіз¬му та сенсуалістичного (чуттєвого) емпіризму. Знов, як і в епоху Від¬родження, виникає розуміння людини як живої цілісності (Йоганн Гердер, Йоганн Гете, натурфілософія романтизму).

Дальший розвиток антропології триває у німецький класичній філософії. Іммануїл Кант вводить уявлення про людину як самоцінну, автономну, активну істоту. Людина, за Кантом, суб'єкт духовної діяльності, який створює світ культури, носій загальнозначущої сві¬домості, всезагального ідеального початку - духу, розуму. У філосо¬фії Георга Гегеля принцип підпорядкування різного роду об'єктив¬ним структурам набуває крайньої форми і, no-суті, нівелює активність та свободу людини. Історія є процес сходження абсолютного духу сходинками самопізнання. Людина ж тільки виконує у такому про¬цесі певну роль, що надав їй абсолютний Дух. Все це спонукає вже Людвіга Фейербаха відмовитись від крайнощів об'єктивізму та по¬вернутися до живої людини в усій повноті її особистого буття. Лю¬дина розуміється ним не тільки як частка всезагальних відносин, але й як конкретна індивідуальність, яка перебуває у живому спіл¬куванні з іншими людьми. Але Людвіг Фейербах не спромігся подо¬лати абстрактність розуміння людини, розглянути її в конкретно-історичних умовах існування. Таке завдання, таку мету поставив перед собою Карл Маркс. Багато ідей марксизму: конкретно-істо¬ричний підхід до дослідження людини і її буття; розкриття явища відчуження людини в суспільстві; розуміння людини як істоти при¬родної і водночас такої, яка протистоїть їй як самостійна сила при¬роди; фундаментальна значущість соціальних факторів у розвитку людини - набули визнання у багатьох напрямках сучасної філосо¬фії. Але ряд істотних аспектів людського буття залишилися поза межами уваги марксизму. І це досить природно. Будь-яка теорія історично та логічно обмежена. Марксизм багато в чому залишився під впливом класичної філософії, з її прагненням побудувати уні¬версальні, всеохоплюючі системи.

Заклик Людвіга Фейербаха повернутися до конкретної живої людини сприймає Сьорен К'єркегор, який вважав за необхідне від¬чути, вдивитися в людське життя, страждання. У прагненні окре¬мого (одиничного) забутися в загальному філософ вбачає амораль¬ність, до того не тільки класичної філософії, що над усе ставила щось загальне, абстрактне, але й всієї культури XIX ст. Сьорен К'єркегор розробив індивідуалістичне вчення про людину, на міс¬це свідомості та розуму ставить вольовий акт, вибір, у якому лю¬дина народжує себе, стає особою, буттям духовним, таким, що само визначає себе. Фундаментальною характеристикою людського іс¬нування вважав страх - засіб, що вириває людину із полону без¬думного існування, пробуджує її для справжнього буття. Ці ідеї стали основою сучасного екзистенціалізму.Ірраціоналістичні тенденції, критика класичної філософії знай¬шли втілення та розвиток у філософії життя Фрідріха Ніцше. Лю¬дина ним визначається грою життєвих сил та пристрастей, а не свідомістю і розумом, усі процеси життя - різні модифікації дії волі до влади, могутності. Ще один ірраціональний пласт людської природи, що раніше залишався поза межами уваги філософів - безсвідоме - висвітлюється Зігмундом Фрейдом, засновником психоаналізу. Його психоаналітична методологія пізнання суспільних явищ та людини, яка вимагає розкриття безсвідомих механізмів, що лежать у їх основі, у переробленому вигляді широко викорис¬товується у сучасній філософській антропології.

Мотиви ірраціоналізму, трагізму, несправжності людського існування багато в чому обумовили спрямованість філософської дум¬ки у XX ст. Це зв'язано не тільки з логікою розгортання теоретичної думки, але й з ходою розвитку сучасної цивілізації, вже на початку формування такого напрямку філософських досліджень, як філософська антропологія. Це, насамперед, екзистенціалізм, власне філософська антропологія, що поділяється на філософсько-біологічну, культурно-філософську та філософсько-релегійну, персоналізм тощо. У другій половині XX ст. проблема людини стає невід'ємною часткою досліджень практично усіх філософських напрямків, зокрема і тих, що раніше виводили її за свої межі. Для сучасної філософської ан¬тропології (некласичної і, особливо, посткласичної орієнтації) влас¬тивим є різноманіття, навіть протилежність поглядів на проблему людини, відсутність єдності методологічних підходів до її осмислен¬ня, отже, і власне образів людини у філософії. Разом з тим має місце подолання жорсткого розмежування матеріалізму та ідеалізму, об'¬єктивістського і суб'єктивістського підходів.

Майже в кінці XX ст. філософія розвивається на ґрунті принци¬пів взаємозбагачення, взаємодоповнення різних підходів і теорій лю¬дини. Тенденцію добре можна побачити на прикладі розвитку пси¬хоаналізу. В сучасних умовах його відродження зв'язано з прагненням поєднати психоаналітичну методологію дослідження людини з ін¬шими методологічними підходами - екзистенційним, герменевтичним, феноменологічним, структуралістським тощо. Як наслідок сфор¬мувались концепції: психоаналітична, філософська антропологія (Людвіг Бінсвангер), екзистенційний психоаналіз (Еріх Фромм), психоаналітична герменевтика (Юрген Хабермас), структурний психоаналіз (Хан Ла¬кан, Клод Леві-Стросс), синтетичні уявлення про людину, що грунту¬ються на поєднанні ідей психоаналізу з вченням Едмунда Гуссерля про життєвий світ та онтологією Мартіна Хайдеггера. Тут висвітлю¬ється і коло ідей, що шляхом розвитку чи переосмислення зробили великий внесок у формування сучасного філософського бачення лю¬дини.