Людина с точки зору філософії: від античності до сьогодення

Праця - це неминуче, вимушене зусилля, що викликане необхід¬ністю, але це ще діяльність зовнішня, стороння. Недаремно Карл Маркс підкреслював, що справжня свобода починається там, де за¬кінчуються матеріальні потреби та необхідність. Саме такий аспект мав на увазі і Григорій Сковорода, коли висвітлював значущість спорідненої праці. Людина має не тільки матеріальні потреби, але й духовні. Саме наявність духовних потреб і виділяє її із світу тва¬рин. Крім того, навіть матеріальні потреби усвідомлюються і задо¬вольняються людиною не як безпосередньо біологічні, а як соціаль¬ні, такі, що співвіднесені з ціннісно-нормативною системою особи та суспільства. Нарешті, праця - це свідома, цілеспрямована, плано¬мірна діяльність, здійснення якої з необхідністю потребує теоретич¬них та суто духовних зусиль. Отже, виявляється людиностворювальне значення не тільки трудової, але й духовно-практичної, теоретичної та власне духовної діяльності.

Ставлення людини до світу і до себе не визначається і інстин¬ктивною програмою, а виробляється власноручно. Людина має уні¬кальну, не властиву тваринам здатність та потребу до самозаглиб¬лення. У власній життєдіяльності людина виходить не стільки з безпосередніх інстинктів, скільки орієнтується на прийняту в сус¬пільстві ціннісно-нормативну систему. А світ цінностей - багатомірний і суперечливий. Людина вимушена з'ясовувати для себе, що дійсно цінує, а що ненавидить, у що вірить, тобто виробляти власне ставлення до світу, будувати власний життєвий світ. З глибин внут¬рішнього світу людина повертається до зовнішнього світу як голов¬на діяльна особа з тією самістю, якої раніше не мала, з власною програмою життєдіяльності - не для того, щоб підкоритися владі зовнішнього світу, а щоб опанувати його. Повертаючись до зовні¬шнього світу, людина олюднює його, наповнює власною духовною суттю, перетворює відповідно з потребами власного внутрішнього світу - вільно і творчо. Отже, активно-перетворювальне, творче став¬лення до світу не можна зводити лише до практично-перетворю¬вального, що здійснюється завдяки праці і потребує свідомості, мис¬лення. Творче ставлення людини до світу з необхідністю поєднує і духовно-перетворювальне ставлення, що потребує наявності духов¬ності. Без духовності неможливо засвоювати, створювати та пере¬творювати світ - зовнішній і внутрішній.

Отже, генетично взаємопов'язані суттєві характеристики людини: універсальність, унікальність, свобода, соціокультурність, свідомість, розумність, духовність, діяльнісний і творчий початки. Але жодна з суттєвих характеристик людини (може крім універсальності) не на¬дані людині як якась завершена, вихідна, невід'ємна здатність, схоже на те, як рибі здатність плавати, а птаху - літати. Безумовно, усі суттєві ознаки необхідні людині, щоб вижити, народжені самим за¬собом її бутя, але існують як певні можливості розвитку. Людина ала і має поступово їх виробляти, культивувати протягом всього родового та особистого життя. На відміну від тварини, наприклад, лева, який ніколи не може перестати бути левом, втратити власну «львиність», людина постійно ризикує перестати бути собою, єди¬ною та невідривною від власного, втратити власну людяність. Лю¬дина - втілена проблема чи завдання, яке тільки ще треба вирішити. Людина незавершена, відкрита істота, яка не має жорстко визначе¬них меж можливого та неможливого, що постійно їх розширює, ви¬ходить за власні межі (є трансцендентальною) і в такому прагненні спрямована на інше - світ, людину, саму себе (є інтенціональною). Трансцендентальність та інтенціональність - ще одна низка сутніс-них властивостей людини. Твердження про незавершеність людини приводить до досить парадоксального висновку: суть людини поля¬гає саме в тому, що людина не має ніякої незмінної, раз і назавжди окресленої суті, що була б заздалегідь визначеним масштабом її роз¬витку, вихідною межею її буття. Такий висновок не заперечує певної єдності у багатоманітності людських відмінностей, а лише вказує на те, що людина не є чимось раз і назавжди визначеним, а перебуває у постійному процесі становлення та саморозвитку.Суть людини не вичерпує всієї багатома¬нітності і складності природи людини. Лю¬дина - жива система, яка є єдністю природного і соціального, тілесного і духовного, вродженого та набутого за життя. Тільки врахування усіх таких ха¬рактеристик та факторів дозволяє зрозуміти цілісність людського єства, можливості та перспективи, що людина має у становленні та розвитку особистого життя, в історії. При розгляді людини в єдності природного та соціального виявляється фундаментальна антиномія людського існування - людина є часткою природи, але не рівноцін¬ною усім іншим її часткам, а такою, яка протистоїть природі, як її самостійна сила. Звідси випливає, що людина не жорстко визначена з боку природи, але пластичність людського організму не безмежна, не абсолютна. Існують граничні значення зовнішніх умов, поза ме¬жами яких біологічна та психофізична структура людини набуває незворотних змін, а її адаптивні можливості вичерпуються.

Визнання єдності природного та соціального в людині є нагаль¬ною потребою XX ст., епохи науково-технічної революції, глобальної кризи, коли негативні наслідки науково-технічного прогресу привели людину на край прірви самознищення. Виникла потреба усвідомити, що людина не є царем природи, не є розумною істотою, яка стоїть над нею і тому може без огляду брати від неї усе, що заманеться, а є час¬ткою природи і, руйнуючи її, людина руйнує саму себе, власне май¬бутнє. Розгляд людини під кутом зору єдності в неї природного та соціального, дозволяє побачити її не тільки як соціальну істоту, а ще й як частку універсуму, а суспільну форму життя - як лише одну, вищу з відомих форм розвитку природи. На шляху виникають нові можливості для розуміння людини як космічної істоти.