Проблема існування розумних світів та дослідження НЛО
Результати цієї багаторічної праці сьогодні можна охарактеризувати коротким і сумним словом: нульові.
А якщо повернутися до надій Роберта Джастроу і багатьох його колег, то не зовсім зрозуміло, чому наші розумні сусіди по галактиці повинні були чекати виходу в ефір таких шедеврів, як, скажімо, “Поле чудес” або “За склом”, щоб визнати нас рівними собі й повідомити про свою присутність. Судячи з усього, Джастров має на увазі космічні цивілізації, що досягли дещо вищого розвитку, ніж ми: вони спроможні вловити наші сигнали загального користування, але ми поки що можемо отримувати від них тільки такі, котрі призначені спеціально для нас.
Донедавна в наукових колах панував недоречний, як на теперішній погляд, ентузіазм з приводу гаданої багаточисельности братів по розуму: в самій лише Галактиці кількість планет з розумним життям оцінювалася на мільйони. За останні роки ряд астрономічних відкриттів змусив поставитися до цієї цифри з різким скептицизмом. Автори книги “Рідкісна земля” Пітер Ворд і Доналд Бравнлі доходять до висновку, що для виникнення життя, не кажучи вже про розум, планета і її Сонячна система повинна виконувати ряд жорстких умов, поєднання яких виглядає практично унікальним. У їх числі: розташування планети в поясі, де вода залишається в рідкому стані; і всередині поясу газових гігантів, щоб вони не збивали її з орбіти; наявність у неї велетенського і не знаного ніде за межами Землі супутника на зразок Місяця для стабілізації осі обертання; правильне розташування в Галактиці для наявности всіх потрібних будівельних матеріалів; особливий склад земної кори, правильний температурний цикл зірки і ще низку інших.
Та навіть ці жорсткі умови, різко скорочуючи кількість можливих цивілізацій у Космосі, не вирішують проблеми “мовчання Всесвіту”.
Цій споконвічній проблемі вперше надав наукової форми відомий італійський фізик-ядерник Енріко Фермі. 1950 року, сидячи в їдальні лабораторії Лос-Аламос, він накинув на серветці прості підрахунки, згідно з якими цивілізація, що досягла рівня міжзоряних подорожей, обстежує всю Галактику за десятки мільйонів років – термін, котрий може видатися величезним, але у порівнянні з віком самої Галактики – він майже миттєвий. “А якщо це так, – підмітив Фермі з приводу прибульців, – то де ж тоді вони всі?”
У 70-ті роки відразу чотири астрофізики, незалежно один від одного, опублікували праці, в яких надали парадоксові Фермі ще виразнішої форми. Зокрема, один із них, Френк Тіплер, стверджує, що для освоєння Всесвіту навіть не варто вдаватися до пілотованих польотів. Достатньо спорядити кілька експедицій із так званими “автоматами фон Ноймана” – простими роботами, одна з головних функцій яких полягає у самовідтворенні. Прибувши до пункту призначення, вони можуть із підручних матеріалів спорядити звідтіля ще декілька експедицій, і внаслідок цього темпи освоєння космосу з кожним етапом прискорюються, а терміни цього освоєння різко скорочуються навіть у порівнянні з передбаченнями Фермі.
Сформульований таким чином, парадокс Фермі являє собою невмолимий факт, викрутитися від якого практично неможливо. Це визнає навіть співробітник Інституту SETI Сем Шостак. Припустимо, говорить він, що величезну більшість цивілізацій спіткала катастрофа у ході технологічного розвитку. Але навіть якщо вціліли лише одиниці, вони вже давно мали б стукати до нас у двері, а цього чомусь не відбувається.
У спробі обійти парадокс було висунуто нову низку гіпотез. Перша і найпохмуріша, “гіпотеза судного дня”, полягає у тому, що будь-яка цивілізація, що стала на шлях технологічного прогресу, неминуче приречена на загибель від власної руки. Можна також припустити – “гіпотеза зоопарку”, – що ми внаслідок якихось невідомих примх нашого розвитку оголошені чимось на зразок всегалактичного заповідника – про наше існування відомо, але в контакти з нами не вступають, оскільки на клітці написано “Годувати звірів заборонено”. Останнім часом з’явилися також розрахунки, згідно з якими міжзоряні подорожі просто нездійсненні з певних причин економічного, енергетичного або фізіологічного характеру.Перша з цих гіпотез, на нещастя, легко доводиться математично, але її чомусь не хочеться брати до уваги, другу просто неможливо перевірити, а щодо третьої, то пригадуються авторитетні заяви вчених XIX століття про неможливість літальних апаратів, важчих за повітря. Всесвіт містить достатню кількість енергії для будь-яких мандрівок, потрібно її лише освоїти, а всі фізіологічні перепони можна обійти за допомогою тих самих “автоматів фон Ноймана”, не кажучи вже про далеку цілеспрямовану сигналізацію.
Де ж у такому випадку вихід із цього глухого кута? Він, звичайно ж, просто напрошується, але настільки не в’яжеться з духом науки, особливо з революцією Коперника, що більшість учених продовжує наполягати на продовженні пошуків і вірить, що сьогоднішня їх безуспішність буде з часом пояснена. Тому що альтернатива – це наша унікальність і єдиність як розумної форми життя у всьому Всесвіті.