Філософія Плотіна та Орігена

Утішите лем (Параклетом) Святий Дух називається від утішення, тому що Пароклет означає Утішитель. Хто став достойним участі в Святому Духові, то, пізнавши невимовні тайни, безсумнівно, отримує утішення і невимовну радість. Коли людина перебуває в Святому Дусі, вона пізнає основи всього, що відбувається – саме чому і як відбувається, - то, звичайно, душа його абсолютно нічим не буде тривожитися і не буде містити в собі ніякого відчуття суму [6, с.130].

Оріген говорить, що і Спаситель наш називається Утішите лем в посланні Івана: “А якщо б хто і згрішив, то ми маємо Ходатая (paracletum) перед Отцем Ісуса Христа, праведника: Він є умилостивленням за гріши наші” (1 Ів. 2, 1-2). І відносно Духа Святого і відносно – Спасителя в Св. Письмі використовується термін paracletum. Але чи в однаковому значенні цей термін стосується і Спасителя і Святого Духа чи ні? Оріген розмірковує наступним чином.

Саме слово paracletum носить два значення: утішитель і хода тай. У відношенні до Спасителя логічніше і правдивіше застосувати цей термін в значенні ходатая, бо вираз “Він є умилостивленням за гріхи наші” – очевидно, дає основу розуміти ім’я Параклета, в відношенні до Спасителя, в значенні ходатая, тому про Нього говориться, що він благає Отця за гріхи наші. Стосовно Святого Духа, то слід розуміти Його як Такого, що дає втіху душам, яким відкриває розуміння духовного знання.Хоча Оріген був і віруючим християнином і філософсько освіченим мислителем, але він не був ані християнським мислителем, ані філософом християнства; віра і мислення були в нього пов’язані в значній мірі лише зовнішнім чином, не проникаючи одне в одне. Це роздвоєння виразилося і у відношенні християнського світу до Орігена. Його важливі заслуги в вивченні Біблії і в захисті християнства від язичницьких письменників, його щира віра і відданість релігійним інтересам приваблювали до нього навіть найпалкіших ревнителів нової віри, тоді як неусвідомлений ним самим антагонізм між його елінськими ідеями і глибинною сутністю християнства викликали в інших представників цієї віри інстинктивні побоювання і антипатії, які доходили іноді до жорстокої ворожнечі. Незабаром після його смерті два його учні, які стали стовпами церкви, - святий мученик Памфіл і святий Григорій Чудотворець, єпископ Неокесарійський – палко захищали свого вчителя в особливих творах проти нападів на його ідеї з боку св. Мефодія Патарського. Так як в своєму вченні про вічне і позачасове народження божественного Логосу Оріген насправді підходив до православного догмату ближче, ніж більшість інших донікейських вчителів, тому на його авторитет з великою повагою посилався св. Афанасій Олександрійський в своїх суперечках проти аріан [26, с.57]. В другій половині IV ст. деякі ідеї Орігена вплинули на двох знаменитих Григоріїв – Нісського і Назіанзіна [Богослова], з яких перший в творі “О Воскресенки” доводив, що всі будуть спасенні, а другий мимоволі і з великою обережністю поділяв як і цей погляд, так і іншу думку Орігена, що під шкіряною одежею Адама і Єви необхідно розуміти матеріальне тіло, в яке людський дух одягнувся внаслідок свого падіння. Св. Василій Великий, з меншою довірою відносився до Орігена, однак, віддавав належне його творам і разом з Григорієм Назіанзіном брали участь в створенні хрестоматії під назвою [“Добротолюбие”]. Подібним чином до Орігена відносився і Іоан Злотоуст, якого нерозбірливі противники звинувачували в орігенізмі. Звинувачувачами Орігена і його посилань виступили на початку V ст. ворог Злотоуста Феофіл Олександрійський і Св. Епіфаній Кіпрський на Сході, а на Заході – блаженний Ієронім, який, працюючи над латинською Біблією, як Оріген над грецькою, спочатку з таким захопленням відносився до свого попередника, що називав його першим після апостолів світильником Церкви, але, ознайомившись з головним догматичним твором Орігена “О началах”, назвав його злісним єретиком і невтомно переслідував своєю ворожнечею його прибічників. В VI столітті імператор Юстиніан, не без причин підозрюваний в монофізитстві, знайшов нагоду виставити на показ своє православ’я, порушивши формальний процес проти Орігена в звинуваченні його в 10 єресях (в посланні до патріарха Міни); внаслідок цього звинувачення на помісному Константинопольському соборі в 543 р. здійснилося осудження Орігена як єретика, пам’ять його була піддана анафемі і труди його було наказано знищити.

Чи був в канонічному порядку підтверджений цей вирок на П’ятому Вселенському соборі в Константинополі (який нерідко плутали з вищезгаданим помісним собором) – залишається питанням суперечливим, тому що до нас не дійшли акти цього вселенського собору; з точки зору церковно-юридичної залишається, відповідно, якась можливість в захисті Орігена. Такий захист відносно самої особи Орігена полегшується тією безсумнівною обставиною, що він ніколи не подавав свої неправославні ідеї як беззаперечні і обов’язкові істини, відповідно, не міг бути формальним єретиком, а надто елінський склад розуму поділяли з Орігеном багато святих отців. Не дивлячись на намагання Юстиніана, авторитет Орігена в церкві не був знищений, і в наступному столітті можна побачити сліди орігенізму у великого борця за православ’я проти монофелітства – св. Максима Сповідника. Через його твори деякі ідеї Орігена, з’єднані з ідеями Діонісія Ареопагіта, були перенесені на західний грунт Іоаном Скотом Еріугеном і ввійшли як елементи в його своєрідну і грандіозну систему. В новий час теорія про “душу Христа”, ймовірно запозичена Орігеном у його “єврейського вчителя”, була відновлена французьким каббалістом Гільйомом Постелем (ХVI ст.) Вплив Орігена спостерігається у теософів 18 століття – Пуаре, Мартінеса Паска лиса і Сен-Мартена, а в ХІХ ст. – у Франца Баадера і Юліуса Гамбергера, які помилково вважали думку Орігена про спасіння всіх за загальний догмат Греко-Східної церкви. Ідею Орігена про апокатастасіс розвивав і відомий протестантський теолог і філософ Ф.Шлеєрмахер (1768-1834 рр.). Знаменитий російський богослов С.Булгаков (1871-1944 рр.) вірив у всезагальне спасіння без обмежень. Морально не припустимою ідеєю вічних мук вважав Ф.М.Достоєвський, а В.С.Соловьєв називав вчення про вічні муки “гнусным догматом”.