Філософія Плотіна та Орігена
Без жодних сумнівів, цей погляд на народження Сина від Отця, як акт, який триває безперервно, вперше висловлений в християнській літературі, складає найблискучіший пункт в догматичній системі Орігена і вносить суттєві відмінності між “логос ендіатетос” і “логос профорікос” , яке лежало в основі апологетичної теології, тому що якщо б Отець завжди і без всього хронологічного проміжку народжує Сина, то не залишається ніякого місця для того моменту, коли б Логос знаходився в прихованому стані. За Орігеном таке розрізнення неможливе вже і тому, що воно суперечило б незмінності Божій. Так само і нематеріальність і духовність єства Божого заперечували у Орігена всяку думку про “истичение”, яка мала велике значення в системах Іпполита і Тертуліана. “Будучи неподільним і нероздільним, Бог стає Отцем, не виділяючи Його, як думають деякі, тому що, якщо Він є “истичение” Отця і народжується від Нього, як діти тварин, то той що народжує і народжений повинні бути тілом” [18, с.97].
Але ці думки вже не були оригінальними для епохи Орігена. вони розвинені у Плотіна і, можливо, були запозичені його вчителем Амонієм. Вічне буття світу і Єдиного в ньому, як і у Орігена, є постулатом до вічного буття Розуму, другого начала. Плотін так само говорив про народження Розуму з Єдиного і розумів це, як акт вічний. “Нехай буде далекою від нас думка про якесь часове народження Розуму від Єдиного, від нас, які ведемо мову про завжди існуюче в теперішньому”, - заявляє він, розмірковуючи про походження Розуму. “Що завжди досконале, завжди і вічно народжує досконало” [10, с.147]. Єдине не підвладне ніяким хронологічним категоріям часу, але для Розуму не існує часу. “Для Нього не існує минулого, але все існує в теперішньому, міститься в Ньому, як теперішнє. І цікаво, що і Плотін повинен був прийти і дійсно прийшов до тих самих висновків відносно походження Розуму, як Оріген зробив про Сина, і на тих самих засадах. Для Плотіна, як і для Орігена, так само неможливим було філософське розмежування між “Словом прихованим” і “Словом явленим”, тому що Єдине, Розум і світ існують вічно. І “проболє” (“истечение”) Плотін заперечує не менш енергійно, ніж Оріген. Єдине залишається в самому собі нерухомим і не знищується, коли “истикает” з Нього джерело буття, і те що походить від Нього не є окремою частиною, але знаходиться в Ньому [10, с.157].Цілковито є зрозумілим те, що такий глибокий мислитель, як Оріген, не міг залишитися на такому повністю логічному і формальному мотивуванні вічного і постійного народження Сина від Отця, як незмінність Божества. Народження Сина в цьому випадку, нічим би не відрізнялося від походження світу, який, внаслідок незмінності Божества, Оріген також вважав вічним. З поняття про Бога, як Істоти незмінної, у нього, як і у Плотіна, з необхідністю випливало і те, що Бог не тільки володіє властивостями в можливості, але і завжди проявляє їх в дії. “Нечестиво і разом з тим безглуздо називати природу Божу бездіяльною або нерухомою або думати, що благість ніколи не благотворила і всемогутність колись не мала влади [6, с.49]. “Бога неможливо назвати всемогутнім і Господом, якщо немає істот, над якими б Він міг проявити Свою владу і тому, для одкровення Божественної всемогутності необхідно, щоб завжди існувало все. Припускати, що були якісь століття або проміжок часу, коли Бог не був Всемогутнім, це означало б вбачати в Богові деяке удосконалення і перехід від гіршого стану в ліпший” [6, с.50].
“Світ вічний, - це стверджувала вся філософія того часу [42, с.377]. Але християнська ідея створення і походження світу з нічого внесла в цю ідею логічне обмеження.
Вічний Бог – Творець вічного світу, відповідно, був момент, деякий логічний prius, в якому буття Бога передувало творінню світу [6, с.105].
Найближчим, що б дало йому можливість тісніше і внутрішньо поєднати Сита з єством Отця, була ідея про народження Сина з єства Отця. Вона була відома йому, але не тільки не приваблювала його, а навпаки, викликала великий спротив. “Є люди, - говорить Оріген, - які слово: “Я “истек" від Отця” розуміють в значенні: “Я народжений від Отця”, так що, залишаючись послідовним, вони повинні визнати, що Син є народженим з єства Отця, Який якби з народженням Сина зменшився в об’ємі, позбавляється належної Йому частини єства, з якої утворився Син, - подібно, як це можливо уявити про вагітних. А потім за послідовністю їм залишається назвати Отця і Сина тілом і сказати, що Отець розділився” [6, с.106]. Грубе, антропоморфне і тілесне уявлення в відношенні вищих духовних істот вважав він в ученні про народження Сина з єства Отця, і тонка думка Орігена, вихована на найабстрактнішій філософії древнього світу, не могла зупинитися на цій матеріальній ідеї. На противагу вченню про народження Сина із єства Отця він виставляв тезис про народження Його, як волі або бажання з думки Отця. “Син народжений з самої думки Отця, як бажання від думки”. Тому що неподільною є природа ненародженого Отця, і тому не можна вважати, що Він родився внаслідок зменшення або через поділ Отця. Але чи назвемо ми Бога думкою або серцем, чи розумом, Він, перебуває поз всіма просторовими рухами, формуючи сферу волі, став Отцем Слова” [6, с.19]. Аналогія думки і бажання, які так уважно розвивав Оріген, мала в собі незаперечливі переваги: відкидаючи всі елементи і тілесні уявлення, вона зображала народження Сина від Отця, як глибоко внутрішній акт, незрівнянний ні з яким фізіологічним процесом і в цьому відношенні була більш предметною, ніж аналогія з словом внутрішнім і вираженим, так як кожне членоподільне слово становить собою дещо матеріальне. Цей бік справи добре пояснює сам Оріген. “Необхідно застерігатися, - говорить він, - щоб хтось не впав в безглузді іманентні уявлення про поділ природи Бога Отця на частини. Припустити навіть в малій мірі щось подібне про безтілесну природу не тільки вершина невігластва, але крайня межа нерозуміння... Отже, скоріш за все, як бажання виникають з думки, але не відсікає від неї ніякої частини і саме ні відлучається і не відділяється від неї, за будь-яким подібним цьому чином необхідно розуміти і народження Сина від Отця” [10, с.153].Але народження Сина від Отця, як бажання від думки, не є тільки лише один образ з багатьох інших: він лежить в основі всіх уявлень Орігена про відношення Сина до Отця, “є підсумком всіх досліджень Орігена про цей предмет в найбільш систематизованому із його творів і розглядається, як даний з св. Писання” [10, с.224]. Найбільш детальніше і, можна сказати, вичерпніше питання пояснення цієї схожості Оріген дає в “началах” 1, 2, 9: “Необхідно уявити собі силу Божу, як основу життя і діяльності Бога – ту всюдиприсутню і всевладну силу, якою Він все тримає і володіє. Від всієї цієї невимовно великої сили відбувається випарування (vapor) і так би мовити, міць (vigor – життя), яка має особливу іпостась. Хоча вона і походить з цієї сили, як бажання, однак і саме бажання Боже стає силою (virtus). Таким чином з’являється інша сила, яка існує в своїй осібності, - деяке випарування першої і ненародженої сили Божої, яка і отримала своє буття і сутність”. Літературна енергія цієї тиради відповідає внутрішньому її змісту. Virtus qua vivet Deus (сила, якої живе Божество), зосереджує в собі всю життєвість Божества і, якщо формально відрізняється від єства, то в будь-якому випадку є цілісним її виразом. Від цієї сили народжується Син, як випарування – міць і світло всієї цієї цілої, безмежно великої сили, як енергія її або адекватне їй зовнішнє вираження. І цей процес звершується не тільки всередині Божества, він проявляється назовні, об’єктивується. Випарування Божества, Син стає другою силою (virtus altera), існуючого в своїй особистості (in sua proprietate), яка має свою іпостась.