Ідейні джерела екзистенціалізму та філософська концепція Ж.-П.Сартра та філософська концепція свободи

Ідеї основоположників екзистенціалізму були підтримані в Німеччині значним числом філософів, серед яких треба відмітити О. Ф. Больнова („Філософія існування”, 1942; „Нова безпека. Проблема подолання екзистенціалізму”, 1955), Ф. Хайнемана („Нові шляхи філософії”, 1929; „Жива чи мертва філософія існування?”, 1954; „По ту сторону екзистенціалізму”, 1956), Х. Арендт, Г. Хайзе, О. Беккера.

В Росії ідеї екзистенціалізму містяться в працях Л. І. Шестова (1866-1938) і Н. А. Бердяєва (1874-1948), у Франції Г. Мараль (1889-1973), Ж.П.Сартр (1905-1980), А. Камю (1913-1960) і Марсом Мурло-Понті (1908-1961).

Екзистенціалізм ХХ ст. тяжіє до есе, роману, новели. Серед видатних письменників, близьких до філософії екзистенціалізму, як філософії значного буття, ми можемо називати, окрім знайомих імен Альберта Камю і Жана Поля Сартра – Франса Кафку, Томаса Майна, братів Аркадія і Бориса Стругацьких, Стівена Кінга… Їхні герої трагічно викинуті за межі свого повсякденного буття і саме в цьому відчужені від повсякденності знаходять самих себе [26,224].Зазвичай екзистенціалізм ділять на атеїстичний (Хайдеггера, Сартр, Камю) і релігійний (Ясперс, Марсель), що зовсім по-різному трактують межі людського існування і можливості їх подолання.

Що ж стосується ідейних витоків екзистенціалізму, то в світогляді філософії екзистенціалізм зливається з філософськими тенденціями: філософсько-теологічні розмисли С. К’єркегора (1813-1855), ірраціоналізм „філософія життя” від Ф. Ніцше до В. Дільтея і феноменологія Гуссерля і Шелера. Крім того, у поглядах Хайдеггера Відбивається вплив протестантської (Р. Бультман) і іудаїстської (М. Бубер) теології, лінгвістичної концепції В. Гумбальдта; на Ясперса мав суттєвий вплив також великий німецький соціолог М. Вебер. В працях класиків екзистенціалізму відбив і ідеї німецької класичної філософії, перероблені в ірраціональному дусі, а також німецького романтизму початку ХІХ ст. Нерідко екзистенціалісти з задоволенням цитують Марка Аврелія, Августина і Паска ля, шукають підтримки в художній творчості Кафки, Унамуно, Рільке, Достоєвського.

У К′єркегора екзистенціалізм запозичує в першу чергу ідею „екзистенціального мислення”. Якщо наукове мислення, що виходить з чисто теоретичного інтересу, абстрактне і безособистісне, то „екзистенціальне мислення”, пов’язане з внутрішнім життям людини, з її найінтимнішими переживаннями, тільки і може бути конкретним, „людським” знанням. „В той час, як об’єктивне мислення байдуже до мислячого суб’єкта і його екзистенції, суб’єктивний мислитель як екзистенціальний (existierende) суттєво зацікавлений в своєму мисленні: „він існує в ньому”, – С. К′єркегор. А як наслідок, він не може відноситися до дійсності як до чогось об’єктивного, „не затронутому” людською суб’єктивністю. В той же час К′єркегор фіксував увагу на нестійкості людського „існування”, його приреченості на смерть, виражаючи її в поняттях „страху”, „сумніву” і т. д. Складне і суперечливе життя людини не піддається зусиллям розсудку осмислити її, результатом чого є „безсилля думки”, справжній „скандал для розсудку”, а звідси перехід до міфу. Іншими словами, людське існування, „екзистенція” непідвладна розуму: „… в екзистенції думка знаходиться в чужому середовищі”, – С. К′єркегор.

Екзистенціалізм сприйняв також ніцшеанське приниження думки, розуму як такого, що належить не індивідуальному існуванні людини, а її суспільству, стадній природі, а тому виражене в людське узагальнене, поверхневе, усереднене [22,285].

Але екзистенціалізм іде далі „філософії життя”, радикально перетворюючи історію пізнання. Для „філософії життя” мислення є хоч і грубим, але все ж засіб пристосування до „життя”. Навпаки, філософія існування відкриває недостатність мислення в досить радикальному значенні: саме, що будь-яка спроба мисленнєвого прояснення приводить до протиріч, які є невирішуваними.., перед обличчям яких воно все ж не може відмовитись, оскільки вони пов′язуються з вирішальними питаннями його буття.

Значення Гуссерля для екзистенціалізму визначається перш за все тим, що він виробив феноменологічний метод, на основі якого психологічний розгляд особистості К′єркегором могло бути перетворено в „онтологію”, точніше „фундаментальну онтологію”, як „екзистенціальну аналітику буття людини (Dasein)”. Де К′єркегор знаходив конкретне людське переживання – „страх”, „піклування” і т. п., а Гуссерля, згідно теоретично-гносеологічній традиції в філософії, шукав пізнавальну структуру „чистої свідомості”, там Хайдеггер знаходив К'єркегорівські категорії в якості апріорних структурних елементів буття людини, „буття – свідомості”. Тим самим, з однієї сторони, долається психологізм, який екзистенціалісти, вслід за Гуссерлем, вважається джерелом релятивізму, що руйнує будь-які знання, а з іншої – суб’єктивність психологічного переживання людини, її емоції приймають статус „антологічних” елементів, елементів самого „буття”, що ними іменуються її „екзистенціалами” (модусами).

Тим самим гуссерлівська феноменологія розкриває свої ірраціональні можливості, що знайшли вираження в останніх працях Гуссерля; екзистенціалізм підхопив цю тенденцію феноменології і здійснив її до кінця [22,288].