Ідейні джерела екзистенціалізму та філософська концепція Ж.-П.Сартра та філософська концепція свободи

Поза екзистенціальною грою опиняється не тільки психологічний детермінізм. В ім'я свободи відкидається не тільки соціальна і біологічна закономірність прагнень, потягів. Сартрівський волюнтаризм знаходиться настільки ж в рішучому контрасті з науковим світоглядом і тоді, коли свобода розглядається по відношенню до її реалізації в об'єктивній дійсності. Свобода для нього зовсім не грунтується на пізнанні необхідної об'єктивності, на тому, в якій мірі при здійсненні своїх прагнень ми співутворюємся з пізнаною необхідністю, від нас незалежної. Людина вільна зовсім незалежно від реальної можливості здійснення своїх прагнень. Вже саме прагнення, сама постановка завдання, сам вибір цілі достатній для утвердження її свободи. Свобода не результат дії, не досягнення; вона полягає в самій спрямованості. „Проект” – не шлях до свободи, а її вираження, проектуюча себе свобода.

Згідно Сартру, ніяка об'єктивна обставина не може позбавити людину невід'ємної від неї свободи. Остання залишається в будь-якій обставині і виражається в можливості вибирати – вибирати не реальні можливості, а своє відношення до даної ситуації. Таким чином, поняття свободи послідовно суб'єктивізується Сартром, зводиться до відношення суб'єкта до незалежної від нього обставини. Його незалежність по суті справи, полягає в тому, як він сприймає свою залежність: він може „свобідно” примиритися з нею; при цьому він настільки ж вільний, як і не приймаючи її, постаючи проти неї. В'язень чи раб вільний, самовизначаючи своє відношення до свого положення. Мало того, об'єктивна ситуація не сама по собі обмежена або подавлює нашу свободу, а тільки в тій мірі, в якій ми відчуваєм її як обмеження, відносимся до неї, як до перешкоди. Адже перешкода, обмеження визначається тим, чого ми хотіли. Достатньо відмовитись від свого прагнення, і дана ситуація перестане бути перешкодою. Послідовним висновком з сартрівської абсолютизованої концепції свободи був би девіз: завдання полягає не в тому, щоб змінити світ, а в тому, щоб змінити своє відношення до нього [22,575].

Категорія „свободи”, як ми бачимо протиставляється Сартром необхідності, а не грунтується на останній. Теологічний аспект цієї категорії, цілеспрямованість свободи, відривається від її каузальних визначень. Мотиви, прагнення, ідеали не розглядаються як суб’єктичне переломлення причин, об’єктивних тенденцій і закономірностей. Проектоване свідомістю майбутнє, а не реальне теперішнє служить критерієм свободи. Причому це майбутнє береться поза зв’язком з можливістю його перетворення в дійсність. Свобода заперечена вибором цілі і не потребує її досягнення. Суб’єктивний ідеалізм Сартра розкриває перед нами як суб’єктивіський волюнтаризм: „…Всі бар’єри, всі кордони, знищуються свідомістю моєї свободи”.Звідси свобода у Сартра виступає як єдине обгрунтування людського існування. Філософ вважає, що людина вільна, тому що вона ніколи не є нерухомою, визначена буттям, а знаходиться відокремлено від нього, вона є не „в – собі”, а в присутності себе. Людина, яка є тим, чим вона є, ніколи не може бути вільною. „Свобода є саме ніщо, яка знаходиться в самій сутності людини, примушує людську реальність робити себе, замість того щоб бути… Бути для людини – означає вибирати себе… Таким чином, не є просте буття– вона є буття людини, тобто небуття її буття” [17,608].

Таке трактування свободи витікає з екзистенціаліського розуміння свідомості як „ніщо”. Невиводима з нічого, втікаючи від речей, являючи собою чисту спонтанність, свідомість є „не буттям, але небуттям буття”. Свобода не є властивістю „буття – для – себе”, яке не має свободи, а є свобода. „… Свобода і буття – для – себе, – стверджує Сартр, – це одне і теж”.Людина – це і є свобода. Така свобода безмежна, завжди рівна сама собі і нічим не детермінована. Вона однаково безкінечна в кожному.

Людська дія, пише Сартр, абсолютно вільна, тобто здійснюється „без точки опори”. Якщо моє тіло включене в світ, пояснює він, і завдяки цьому втягується в ланцюг причин, то моя свідомість є свобідна, і це свобідне виявлення тотожне існуванню. „Людина не може бути то вільною, то рабом, вона або завжди і повністю вільна, або її немає зовсім”. Але така свобода не є, за Сартром, активною, життєствердною силою, вона сповнена песимізму. Ми засуджені бути вільними… ми „кинуті” в свободу [24,297].

Залишаючись в основному на позиціях утолічного волюнтаризму, Сартр тим не менше не може не визнати деякі обставини, які обмежують дії нашої індивідуальної свободи. В цьому прослідковужться його непослідовність, так само як і в невизначеному трактуванні „буття – в – собі”. Фактично, стверджує Сартр, людина ніколи не повністю ізольована: попри свою волю вона самим фактом свого народження включена в суспільне життя, конкретну епоху, пов’язана з долею нації, класу. „Я не „вільний” ні уникнути долі мого класу, моєї нації, моєї родини, чи навіть збільшити свою могутність чи багатство, ні подолати свої найдрібніші вподобання і звички. Історія кожного життя, хоч яким воно є, це історія поразки. Коефіціент ворожості такий, що потрібні роки терпіння для досягнення найнезначнішого результату. Знову таки необхідно коритися природі, щоб володіти нею, тобто вставити мою дію в мережу детермінізму. Набагато більше, ніж здається, ніби людина „робить себе”, вона зроблена кліматом і землею, расою і класом, мовою, історією колективу, до якого вона належить, спадковістю, конкретними обставинами свого дитинства, набутими звичками, великими і малими подіями свого життя” [17,659]. Тому Сартр змушений обмежити тотальність свободи. Людина вільна, заявляє він, але тільки в межах конкретної ситуації, „свобода існує тільки в ситуації, і ситуація є тільки через свободу. Людська реальність повсюдно зустрічає опір і перепони мають значення лише в і через свободний вибір, яким є людська реальність”. Я народився у певному місці, яке я не вибирав, але це місце може відігравати роль перепони або сприяння не саме по собі, а залежно від мети, яку я собі поставив; так, Нью-Йорк знаходиться в кількох тисячах кілометрів від Парижа, але ця відстань набуває значення лише в разі, коли я хочу відвідати Нью-Йорк, інакше вона для мене не має значення. Минуле „тисне” на мене, але не детермінує мене, оскільки значення цього минулого визначається мною. У навколишньому середовищі гора є перепоною для мене лише тоді, коли я хочу перейти з однієї долини до іншої і якщо ж я хочу піднятися на гору, щоб оглянути місцевість, – гора не перешкода, а допомога. Звідси, світ пропонує нам ситуацію, яка лімітирує нашу свободу. Але в межах цієї ситуації людина повністю свобідна, – я вкинутий у світ, значення якого визначається іншими (будинки, трамваї та ін.), тобто ці предмети змушують мене діяти певним чином. Але всі ці значення не мають для мене примусової сили. Вони матимуть цю силу, якщо я погоджусь із ними. Але така свобода не дає людям щастя. Навпаки, вона тільки доказує їх безсилля і приреченість. Бо по суті це псевдосвобода, яка постійно є присутньою в нас як нав’язується ідея пустоти і безцільності, як відчуття власного „ніщо”. Правда, людина господарює над буттям речей, оскільки надає їм смисл, але вона відчуває себе позбавленною їх стійкої сутності, відчуває себе вигнанцем з їх світу, що знаходиться поза нею.„Поза! Все знаходиться поза: дерева на набережній, два маленькі будиночки на мості, розові відблизки яких світяться в темноті, кінна статуя Генріха ІV, що застигла в галопі над моєю головою, – все, що важливе. Всередині немає нічого, навіть диму, внутрішнього немає зовсім, нічого немає. Я свобідний… Я – ніщо, і я нічим не володію. Я так само не відокремлений від світу, як світло, і втой же час, я вигнанець, як світло, що скользить по поверхні каміння і води, причому ніщо і ніколи мене не зачіпає і не засмоктує. Поза! Поза світом, поза мисленням, поза самим собою: свобода – це вигнання, і я приречений бути вільним” [18,285-286].