Ідейні джерела екзистенціалізму та філософська концепція Ж.-П.Сартра та філософська концепція свободи

Екзистенціально-філософське вираження глибоких потрясінь, що відбувся в 20-30-х роках і він викликав зацікавленість у покоління західної інтелігенції перш за все тому, що звернувся до проблеми критичних, кризисних ситуацій, спробував розглянути людину в її „ходіннях по мукам”, в перечерпуванні жорстоких історичних випробувань.

Філософія класичного періоду ставила в центр уваги духовну активність людей, що реалізовувалась в науковій і художній творчості, в створенні і вдосконаленні політичних установ екзистенціалізму.

Філософія зосереджена на проблемі духовної витримки людини, закинутої в ірраціональній, вийшовший з-під контролю потік подій [13,217].Екзистенціалізм справедливо називають „філософію кризису”. Він являється таким не тому, що припускає теоретичне пояснення протиріч сучасного капіталізму, а тому, що використовує (і по-своєму оспорює) саму кризисну свідомість тогочасного суспільства. Він відштовхується від найбільш типічних форм радикального розчарування в історії, яке починаючи з 20-х років охоплює на Заході достатньо широкі прошарки населення і особливо напружено переживається ліберальною і дрібною інтелігенцією.

Подібно багатьом течіям існуючої тогочасної ідеології, екзистенціалізм схильний ототожнювати кризу капіталізму з кризою розуму і гуманності, тлумачити його як вираження „світової катастрофи” і „сутінків цивілізації”.

Хоча екзистенціалізм виріс з глибокої кризи тогочасної цивілізації, він не був безпосередньою, первинною реакцією на нього. Найбільш прямим вираженням кризи були падіння і складні перетворювання прогресивно-оптимістичних концепцій історії, що утворили грунт, на якій виріс екзистенціалізм, і що став разом з тим об’єктом його критики.

Довіра до історичного прогресу, впевненість в гуманістичній лінії розвитку історії, які в епоху просвітників і Гегеля були ще філософським умонастроєм, що поділявся досить вузьким колом мислителів, на рубежі ХІХ-ХХ ст. стали загальнокультурним надбанням.

І коли Світова війна 1914-1918 рр. зруйнувала історично-філософські моделі історії прогресу ( і позитивістські, і історично-спекулятивні ), показавши, що всі вони були тільки гуманістичними фікціями історії, лібералісти відчули себе так, ніби їх позбавили світогляду. Світова війна спростувала прогресистські концепції не скільки очевидною беззмістовністю цих жертв. Але може, ще більш незрозумілою і жахливою, ніж сама війна, здавалась легкість, з якою її забули.

Виникає потреба у створенні нової концепції, що могла б пояснити, розкрити історичну ситуацію, що склалася. Саме і її пропонує екзистенціалізм [13,224].

В 1931р. виходить в світ книга німецького філософа К. Ясперса „Духовна ситуація епохи”, що містила новий і неочікуваний діагноз післявоєнної масової свідомості. В історичному релятивізмі, цинізмі і нігілізмі 20-х рр. Ясперс бачить неминучу розплату за невизначену довіру до історії, за обожнення історичного прогресу.

Поява в 1927р. книги Хайдеггера „Буття і час”, яка швидко набула широку відомість не тільки в Німеччині, але і в інших європейських країнах, ознаменувала виникнення нового напрямку виявлення його специфічної програми – і це не дивлячись на те, що ще задовго до цього, в 1916р., французький філософ Г. Марсель в статті „Екзистенція і об’єктивність”, а в 1919р. К. Ясперс в книзі „Психологія світоглядів” намітили ряд принципів „екзистенціональної філософії”, тобто філософії, що виходила з суб’єктивності мислителя, емоційної структури його свідомості. Х. Ортега-і-Гассет (1883-1955) в Іспанії, Н. Аббаньяно і Е. Пачі в Італії розвинули мотиви екзистенціального світовідчуття. В праці Хайдеггера відчувається спроба викласти в систематичній формі принципи „екзистенціального мислення”, новий апарат понять, суттєво відмінних від тих, якими користувались представники традиційної філософії – Платон і Аристотель, Декарт, Кант і Гегель. За цією книгою були написані такі праці, як „Кант і проблема метафізики” (1929), „Що таке метафізика?” (1930), „Вступ у метафізику” (1935, опубліковано в 1953), „Вчення Платона про істину” (1942), „Ложные тропы [или: Пути в никуда] (Holzwege)” (1950), „Що таке мислення?” (1954), „Ніцше” (т.1-2, 1961) [22,283].

К. Ясперс (1883-1969), що почав свою наукову діяльність в якості лікаря-психіатра книгою „Загальна психопатологія” (1913), видав свою першу філософську роботу –„Психологія світоглядів” – тільки через 6 років після цього книга ця, що принесла філософську відомість, була зустріта скоріше як розвиток ідей „філософії життя”. Але його екзистенціалізм у всій повноті викладений в фундаментальній праці „філософія” (1932) в 3-х томах.